Записки из украинского дурдома

[dekarmi]

Ниже приведены записки одной несостояшейся пациентки некой провинциальной психиатрической лечебницы в Украине. Весна 2015 г. Написано на украинском языке. Если вы по-украински не читаете, значит это для вас не актуально. В подобной ситуации требуйте пригласить консула своей страны.
_________________
Я просто звернулась за допомогою в пошуках підходящої для мене роботи… Я просто довірилась особі, яка є психологом… Просто розмовляли і про сьогоднішній стан, і про пережиті в минулому стреси і втрати, думки і бажання… Просто ділилась самим болючим і страшним… Просто казала, що фізично не можу працювати навіть на легких роботах, і тому маю страх як заробити на прожиття далі… Вона просто порадила звернутись за допомогою до психотерапевта, бо підозрює в мене приховану депресію, і можливо окрім різних методик і занять, я потребую ще й антидепресантів. Спочатку йшлося про звернення за консультацією до психотерапевта ПНД в Хмельницькому. Там тупо приїхати з паспортом, нічого в ніяких карточках не пишуть і направлень не треба. Потім на наступний день вона мені дзвонить і починає щось там про те, що якщо звернутись в обласний ПНлікарню (як виявилось вчора там тільки стаціонар!), бо там ніби безкоштовне лікування. І що вона вже зв`залась з однією лікаркою, і вона там мене зустріне і скоординує з дуже добрим і довіреним лікарем. Також розповідала мені пані директорка, що вона кожного року туди не одну людину відправляє і все добре. І говорить зі мною в ласкатєльной формє… Ну якось я подумала що бувають такі людішкі, які люблять і лахи 56-62 розміру називати кофточкамі і штанішкамі… всяке буває… А, і значить для того, щоб поїхати в обласну ПНлікарню, то туди треба направлення від місцевого психітра! Але та пані маніпулювала тим, що психотерапевти то дороге задоволення, а там таки безкоштовна медицина, і тому в моєму випадку це єдиний вихід. Я і правда тоді була в пригніченому стані. Бо почались проблеми на роботі в садочку, і я розуміла що працювати там не буду...
Коротше, йду до психіатра… Ви можете уявити в якому стані я туди йшла? Я своїми ногами йшла до психіатра просити направлення для себе ж в ПНД! Психіатра не виявилось. Був нарколог. Він не міг зрозуміти що я з нього хочу і навіщо мені направлення. І що якщо мені і здається що в мене є проблеми, то легше поїхати на Кам`янецьку, 99 в Хмельницький. Моє відвідування в тому закладі залишиться в тайні і ніде не буде фігурувати. А я як зомбі талдичу що мені сказали що саме туди – в обласну мені потрібно. Він реально не розумів для чого мені те направлення. В перший день він таки не дав мені його. Після вихідних та директорка центру подзвонила наркологу, щось там наговорила, і він далі не розуміючи і не хотячи, довго придумував з яким діагнозом мене туди направити, і чесно не розумів і не хотів його виписувати. Він не один раз запитав, чи правда я сама прошу направлення на лікування там. Я кажу, шо не лікуватись планую, а поки що консультуватись. Так мені пообіцяли. Він таки виписав направлення. Довго листав листки з шифрами і написав ПТСР F 43.1. Ця психолог записала мене в нашій лікарні, щоб лікарняна машина, яка їде в Хмельницький щоб відвезти лікарів на конференцію, то і безкоштовно доставила мене в дурку…
Поки ми ще біля нашої лікарні чекали на якісь папери, що мали водієм передати в обласну, то нарколог ходив кругами і поглядав на машину. Вже коли ми мали рушати, він відкрив двері в машину і дивлячись на мене каже: «Ти таки їдеш? Не відпускай водія, скажи хай почекає» … Ми поїхали. Виявилось що лікарі в дурці також були на конференції. Водій зразу ж вирішив їхати додому. Показав мені звідки добиратись автостопом до мого міста. Я була з двома невеличкими пакетами речей. Бо якби мені говорилось, що можливо прийдеться затриматись там на пару днів. Взяла мінімум речей, ліки, пару роздрукованих «книжок», мильнорильне, тому і вийшло два пакетики. Я на голубом глазу пішла в приймальне відділення. Там заповнили потрібні папери, викликали якусь лікарку, вона почала заповняти історію хвороби далі, задавала купу питань і правда не дуже розуміла якого фіга я сюди приперлась. Та пані лікарка з якою домовилась психологічка була на конфереції, і тому одна старенька лікарша мене перехватила. Направила у 18 відділення. Там психосоматичне відділення, в ньому бувають люди з легкими неврозами, депресіями і т.ін. Я правда сама не дуже розуміла нафіга я туди прусь. Тим більш, я правда, не сильно бачу в собі якісь зміни. Ну да, життя останніх років, стреси і всі події добряче мене підкосили і змінили. Але то життя, досвід, вік. Я опиралась на це… Але довірилась і повірила цій особі, що зветься "психологом", і добряче за це заплатила… (((
Попленталась я до 18 відділення. Йду, любуюсь природою. Там дуже гарне місце і краєвиди чудові. Дитячий майданчик за «сєткою» - високою огорожею, зачиненою на замок. Там гуляють дітки… психічно хворі… різново віку… і різної важкості… Далі, дерева, лавки, клумби. Я собі роздумую, що якщо і затримаюсь тут на пару днів, то хоч є де погуляти і подихати. На вікнах грат немає. Вхідні двері відкриті навстіж. Мені показали де магазин і аптека. Нічто нє прєдвєщало бєди… Коли дійшла до дверей, то тільки й встигла відповісти на дзвінок психологині, чи я добралась і чи все добре. Я подумала що вже як буду в палаті, то віддзвонюсь всім своїм, що в мене все ок. Люди які були у цьому відділенні адекватні (я про хворих), при пам’яті, просто було видно, що вони трохи втомленні… Усіх привозили рідні, залишали розписки і дозволи (як виявилось там тримають від 20 до 100 днів!) Медперсонал трохи дивувало, що я сама здалась. А я просто навіть не здогадувалась на скільки там все "не так" і дуже специфічно... Дуже мало спільного з порядками в звичайних лікарнях. Коротше, в порозі мене зустрічає медсестра і повертає назад в прийомне відділення, бо щось там ще хочуть спитати, і щось там забули. Ну, я спокійно валю назад. Правда на підборах майже в 10 см і з двома пакетами, та ще й мене трохи закачало в машині, але поплелась. Це ж дурка. Спорити не можна.) На прийомному сидить все та ж сама старенька лікарка і ще якась блондініста пані в білому халаті. І вона якось так агресивно починає до мене чіплятись і задавати якісь дурнуваті питання. Потім вони обоє почали мене запевняти, що я чую голоси… в мене бувають провали в пам"яті… я планую суїцид… і взагалі, вони мене бояться залишати в тому відкритому відділенні, бо вдруг я собі шось зроблю, і тому вирішили перевести мене в інше під № 4!!!!
Тут я розумію, що щось не те… Пролетіла підозра, чи не є ота молодша лікарка саме тою, з якою зв’язувалась психологічка… Також приходить усвідомлення, що я в дурці, сама, мене в чомусь підозрюють, і що все що я буду казати і робити, може бути використане проти мене. Що мою поведінку і слова, вони можуть витолковувати через призму тієї інфи, про яку я не знаю, але тільки здогадуюсь... Потім просять вийти на коридор. Там медсестри з прийомного кажуть зайти в інший кабінет, де мають дещо записати. Саме цікаве, що спочатку вони дуже спокійно і по доброму до мене ставились, а після мого другого повернення, одна з них гарчати почала, дивитись якось з брезгливістю, і тільки пальцем тикати куди і що маю робити… здогадуюсь що щось не те, але бачила санітарів на вході, бачила як вони кількох чоловіків приводили, бачила в них електрошокери і зрозуміла що я попала. Але подумала що зараз заповнять папери, і я вийду і подзвоню комусь з своїх. Не тут то було… Коли я зайшла в інший кабінет, та злюча медсестра почала в різкій формі вимагати показати все цінне, що в мене є. Вона навіть коли почула що ключі дзенькнули, то сказала покласти на стіл. Ніби то описати все це. Забрала смарт, зарядне, гаманець, перерахувала банківські картки і гроші, забрала всі 8 ключів (від дому і роботи). Записала все те в зошит і… ні, не віддала мене, а згребла все собі в кишеню. Потім вона стала в дверях і стояла там не випускаючи мене поки не прийшла санітарка з 4 відділення… Я зрозуміла що попала. І що вони нічого мені не будуть пояснювати. А будь які мої пояснення можуть витолкувати як один з проявів відхилень… Я почала просити смарт, щоб хоч дитині подзвонити і сказати, що я добралась і вже на місці. Ну, звичайно я б дзвонила або сестрі, або священнику. Вони сказали, що в тому відділенні це забороняється. Точніш, можуть дати подзвонити тільки з дозволу лікаря, якщо він вважатиме, що мені це не зашкодить!!! Спроби пояснити, що я поки що не у відділенні, були марні.. І повела мене санітарка в відділення… Я знала що в психіатричних лікарнях немає ручок на дверях… тепер я це ще й бачила… а ще високі забори з металевої сітки… і вузесенькі майданчики для прогулянок... під стінами відділення стояли лавки… всі вікна і двері були зачинені…
Мене привели в сестринську. Прискакала якась молода коза. Виявилось що вона завідуюча відділенням. Пробувала зі мною говорити, а я чесно не уявляла, що їм казати. Я просила їх сказати, що їм там в історії написали? Чому змінилось ставлення до мене? Чому мене привези в це закрите відділення? Вона казала, шо в них тут мені буде добре, в них тут "харашо", і лікар в мене буде чоловік (дяка Богу за нього). Потім мене завели в ординаторську. Там була ще якась старенька лікарка. Приємна жінка (мені сподобалась) і офігєнний мужик за 50)) Саме цікаве, що і він і та старша лікарка (нажаль, не пам’ятаю, як звуть) зразу ж сказали ЩО я тут роблю, я не їх пацієнт, якби в райцентрі був на прийомі психіатр, а не нарколог, то він би в житті мене сюди не направив, і вобше, мене хоча б повернути в 18 (психосоматичне) відділення. Але завідувачка дивилась в якісь бумаги і казали що за мною треба понаблюдати, і вобше я цікавий випадок, і вдруг це я тільки так виглядаю, а по ходу в мене виявиться скритий псіхоз?!
Сказати шо я була в шоці, то нічого не сказати. Мої думки були як табун коней. Я старалась обдумати стиль своєї подальшої поведінки, бо розуміла, що не маю правда дати слабинку і зіграти їм на користь чи буду мовчати і не реагувати – скажуть, шо в ступорі, ушла в сєбя, і чим небудь напічкають. Або якщо почну пред’являти претензії і возмущатись – ввалять якогось заспокійливого. В них саме у відділенні була якась важна комісія з перевіркою. Коли комісія пішла, лікарі почали вирішувати, в яку палату мене покласти. Мій лікар, Іван Васильович, сказав що у «віп» - тобто, першу. Завідувачка почала співати про 4-ту. Потім ніби засумнівалась, безпардоно обміряла мене з ніг до голови і сказала: «Виглядає ніби чистою. Але хай буде в 4»!!!!!! Мені! В очі! Прийшли санітарки і повели мене з адмінкоридору з кабінетами і маніпуляційними до відділення…
В палаті було 12 жінок! Я стала 13-ю... Коли я почала розкладати речі, бо мала перевдягтись, то мене викликали знову в ординаторську. І все це під конвоєм санітарки. там були всі ці троє лікарів. Завідувачка крутила в рукай мій смарт і шарилась там… (маю надію, що на сайти не лазила. А всього лише в списку контактів…) Вона хотіла знайти когось з рідних. Але в мене там тільки імена, а не статуси. Тому попросила сказати їх номер моєї сестри, в якої моя дитина, щоб вияснити деякі подробиці про мене. Я дала номер і відключила смарт, віддала лікарці, і мене повели назад у відділення… Ви знаєте, що відчуваєш, коли за тобою захлопуються двері без ручки, а ти залишаєшся в повному відділенні психічно важко хворих жінок?! Це було якраз таке особливе важке відділення. Що вони плели моїй сестрі, я могла тільки здогадуватись. Я тільки не могла зрозуміти на підставі чого. Що і звідки вони взнали про мене такого? (( Поки я давала номер телефону, то в палаті санітарка перерила всі мої речі, білизну… все! Нічим не брезгували. Забрали ліки (і діаформін, і лоратадін, і ібупрофен) залишили тільки інгалятор. Забрали мою особисту чашку (бо вона виявилась керамічна, а значить її можна розбити і когось або себе зарізати – то мені вже хворі розповіли пізніше), забрали «роздуми Бітті» - це читання з 12 кроків, і забрали ту роздруковку, що ти, Юльця, мені кинула.
Забрали навіть маленьке дзеркальце (хоча в інших я бачила що були)
І я залишилась одна в палаті серед 12 психічно хворих жінок… У відділенні де не один десяток психічно важкохворих жінок різного віку і діагнозів… Я правда не хочу навіть щоб вам таке снилось…
На сьогодні поки все. Я справді дуже втомилась. Бо пригадуючи ті приниження, знову переживаю стрес. Там я була для всіх однією з …
Продовження тексту див. у коментах

Comments

[dekarmi.livejournal.com]

Частина 2.
Потім вже пізніше, часу не знаю бо була в палаті, а годинник тільки в коридорі на стіні, був «обход». Всі лікарі разом ходили по палатах. Але це аби рахувалось. Підходили до кожного, і просто запитували, чи їм добре, чи їм краще. І всі ж погоджувались. Спочатку до мене підлетіла завідуюча. Почала говорити щось про те, що призначать снодійне, бо я ж погано сплю. Я з цим і не спорила. Потім коли вона відійшла, то підійшов мій лікар, сказав що буде лікувати мене чимось легеньким. Поки що. І також сказав про снодійне. Я попросила в нього, щоб дав команду медсестрі, щоб я могла подзвонити дитині. Він пообіцяв записати мене в той список. Мені чомусь здавалось, що він здогадувався, що дзвонити я буду в першу чергу не дитині, а комусь, хто може витягти мене. І його слова «Поки що», я сприйняла по своєму. Чомусь подумала що далі можуть призначити щось сильніше, і тоді я можу стати не дуже адекватною. І поки мої мене тут знайдуть, то я вже й слину можу пускати і на стіни лізти... Десь таке пролетіло в моїй головешці…Дозволяють хворим, яких записали в список, дзвонити рідним тільки десь після 19.00, навіть ближче до 20.00. Я думала не дотягну! А раптом він обманув, аби я відстала.
Щоб не поїхати дахом від нудьги, я почала записувати все, що лізло в голову. Не вдумуючись і не підбираючи слів. Дяка Богу, що хоч блокнот і ручку мені залишили! Знаєте, самими адекватними серед хворих виявились дві алкоголічки вже відкапаних після добрячих запоїв зі всіма ісходящими наслідками. Звичайно, вони дивні на фоні здорових людей, але вони такі звичні і передбачувані своїми примітивними і пошлими жартами, і дурними розмовами які вони класні, скільки можуть випити і як всі мужики хочуть тільки їх. Я пробувала виходити і просто ходити коридором. Подалі від запаху в палаті, від дурних депресивних або примітивних розмов і ідіотського (тут йдеться в прямому значенні) сміху не в тему… Правда тоді я ставала схожою на деяких пацієнток. І я бачила що персонал спостерігає за мною. Зараз я просто перепишу сюди оті записи. Вибачайте. Вони ніякі. Я писала швидко. Бо мала десь вилити те що бачила. Але переживала, щоб медперсонал не побачив і не забрали блокнот. Проте хворі дивились на мене як на велику людину, деякі думали шо я журналістка і готові були розказувати свої історії. Іноді здавалось, що всі ці люди тут роблять? Деякі виглядають ніби нормальними. Поки не починають говорити. Спочатку все йде більш менш логічно, а потім… перестрибують з теми на тему, ні логіки ні зв"язку в їхніх думках немає... Саме дивне що в мене не було паніки. Реально спокій. Іноді пролітала думка – а раптом мене таки не зможуть знайти? Але спокій, який Бог давав мені був сильніший. Мені реально було шкода всіх тих жінок (((

Далі переписую зі свого блокнота.

Я в дурці. День 1 (я ж не думала, що на наступний ранок мене звідти витягнуть)
«Думаю психологів і їхню братію викреслю з життя. Брехуни і маніпулятори. Від А.В. (це психологіня) такого не очікувала. Брат Сергій (мій священик) був правий. Для чого це допущено? Звинувачувати себе не планую. Планую використати цей досвід. Бо тут дурдом ще той! 4 відділення! Ти тут – ніхто. Вирішують за тебе. Забирають речі. Безправне, безхребетне. Всі слова і твої реакції будуть використані проти тебе. Втрачаю довіру, яку й так не дуже маю.»
«13!!! ліжок в палаті. 13 тєл! Штин (запах) ще той! Забрали смарт. Забрали гаманець, ключі, зарядне, ліки, КНИЖКИ! Санітарки перерили мої речі! Хворі… це треба писати окремо. Тут хоч не хоч, а дахом можна поїхати. Мабуть тому психіатри всі такі… загадкові. Думками посилаю молитви бр. Сергію. Як у воду дивився.»

[dekarmi.livejournal.com]

«В мене стільки думок, що я вже й не знаю, як тут залишитись при здоровому глузді від того що чую і бачу. Скільки днів зможу втриматись без паніки чи істерики? Ці жінки… їхні очі, хода, рухи, мова… я відчуваю себе тут якоюсь ненормальною. Може який нав"язливий рух собі вигадати, щоб не виділятись від колективу? (це я пробую жартувати)»
«Тільки що запитала де поділи мої ліки від алергії. Хворих виводили на прогулянку, двері були відчинені там і жінки і чоловіки, що за огорожею – більшість палили і оцей весь сморід пішов у відділення і палату. Наша була крайня. До чого я? реакції нуль! Ліки мені ніхто нести не планував.»
«Мене тільки що звали «купатись». Запускали туди по 4 людини. При відкритих дверях в душову. Душова – маленька кімнатка, де миються по 4 голі жінки. Для мене це не допустимо. Санітарки сказали що купання тільки сьогодні, а наступне – у вівторок. Я сказала що рушником потім потрусь, але туди не піду. Не оцінили мого гонору. Якщо маєш бажання сполоснутись вечерком частинами – то холодна вода з крана тобі на допомогу. Набираєш в пляшку з під води, і як там хоч, і де хоч, так і полощись. Хто ще якось більш менш при пам’яті – щось вигадують і якось викручуються. А остальні якось так… В туалеті дверей не має. Тільки перегородки. І от коли тобі треба туди сходити, то одна або й пару хворих можуть стати і тобою «любуватись» І ти ж нічого їм не докажеш… Деякі жінки після купання ходили по палаті полуголі, а деякі і голі. Стояли перед вікнами і тішились що з відділення напроти чоловіки на них дивляться. Мене нуділо. Я старалась закрити очі і навіть не чути їхніх розмов і сміху.»
«Кажуть що є тут тренажерна зала. Колись була перевірка, то всіх хворих в кого були спортивні костюми, зігнали в ту залу для показових фото. То було один раз.»
«Поки я не вирахувала когось більш адекватних. Адекватними тут можуть зватись жіночки після «алкогольних сп’янінь»
«Гасло цього відділення, на мою думку: «В тебе немає депресії?! Буде!»
«Є одна прив’язана до ліжка, є такі, що щось суєтяться, бігають або швидко ходять і ніби щось шукають чи когось виглядають, а є такі, що «в собі». Ходять повільно, ворушать губами, руки тримають біля обличчя. Є різні.»
«Виявляється тут є праця. Точніше – реабілітаційна трудотерапія. От сьогодні мали (а прийдеться завтра) знімали тюль, прасувати, мити вікна. А ще хворі самі прибираються в палатах, коридорі, туалеті.»
«Я нічого не їла. Скільки зможу – буду триматись. Я з дитинства не їм в лікарнях. Брезгую. Навіть через силу впихую домашнє, якщо приносять ( А тут воно взагалі не лізе. І через стрес також»

[dekarmi.livejournal.com]

«Одна бабця на межі. Збуджена і панікує. Бо вона страшна, уродлива, вона довго жити не буде. І взагалі, її дочка купила їй панталони 54 розміру замість 46. В людини реально трагедія. І це зовсім не смішно, до якого стану вона себе накручує… Потім вона була на межі зриву, від того, що якийсь не той шампунь. Від нього в неї коси сиві стають. (бабці 68 років) І таких підств для істерик вона може собі вигадати на рівному місці купу...»
«Є тут така дівчина, років 27. Кажуть що вона тут десь місяців 5. А сьогодні з нею щось сталось. Виє, співає, кричить, стогне. Це вона прив’язана до ліжка. Іноді її відпускають погуляти. То вона або б’є земні поклони, молиться, або пристає до людей. Від неї навіть деякі хворі шарохаються.»
«Є жінка, яка до всіх пристає: тьотю, я хочу додому… Є жінки різного віку. Самій нема де побути. Без свідків навіть в туалет не зайти.»
«13 чоловік в палаті. Вони постійно про щось говорять. Хтось з вас уявляє що це за розмови?»
«якщо ти тут – ти вже ненормальний! Всі твої слова, вчинки, дії можуть зразу ж стати одним з симптомів страшної хвороби»
«мені здається, що місцевий молодший персонал – пацієнти цього ж відділення»
«в палаті є жінки, які курять. Одна на сусідньому ліжку. Постійно бігає на перекури. Від неї тхне тими папіросами так, що я задихаюсь. В мене пече в горлі і тисне в грудях. Ліки від алергії не дають. Саме страшне, що лоратадін - дуже слабкий для мене. і мені краще його прийняти зразу ж, а не чекати коли стан погіршиться...»
«двері на вихід – без ручок. На прогулянку – у визначений час і під наглядом санітарок на лавочках під стіною відділення. Я не маю змоги подзвонити дитині і написати на фб»
«спостерігаю. Більше нема що тут робити. «Роздуми з 12 кроків» забрали. Тут «читають» Чейза, Стінга і романчики бабські. А ще вечорами їм вмикають телевізор.»
«підстави для перебування моєї тушки в цьому відділенні мені так і не відомі»
«5 грн. «добровільних пожертв» на приймальному і 30 грн. на відділення»
«знаєте що скажу вам по сєкрєту. Думаючи про більшість з вас (кого я знаю особисто) – ви всі потенційні болящі цього відділення. Просто на свободі.»
«А взагалі, все тут виглядає так, що тут всі больні. Тільки одні за другими наглядають, а треті ще й лікують»
«а я ж ще не казала, що тут періодично туалет зачиняють? Можуть навіть на пару годин! От зараз в них «пересмєнка». Туалет прибрали ще за годину до цього. І зачинили, щоб там було чисто, коли прийде нова зміна. Потім майже година на прийом відділення, перевірку хворих по списку (ніби там є шанс втікти) і тоді тільки туалет можуть відкрити. А так – роби що хоч. Туалет закритий на ключ. Кстаті, про туалет, це було перше, на що хворі мені жалілись.»
«Я не можу примусити себе піти на вечерю. Нудить. Не знаю від чого більше. І ще запах. Багато людей, зачинені вже двері (бо дощ і похолодало), деякі не миті тіла, запах каши на вечерю і цигарок… ЯК ТУТ МОЖНА ХОТІТИ ЇСТИ?! А хворі реально голодні. Вони запитували моє прізвище і чи можна замість мене на другий сніданок (о 12 годині) отримати за мене кефір. Вони не розуміли як я не хочу їсти. Казали що якщо не буду сама, то мене будуть тримати, закривати носа і заливати з ложки. Бо ж ліки треба приймати. Є до їжі, а є після їжі. Вони турбувались про мене.»
«Починаю кашляти. Пече в горлі. Лоратадіну немає. Але сказали що лікар дозволив видати смарт для дзвінка до дитини.»

[dekarmi.livejournal.com]

«видали якусь таблетку. Лікар обіцяв для сну. Але я не впевнена. Ще рано для снодійного. Зараз десь тільки сьома година вечора. Лікар обіцяв що ПОКИ буде лікувати чимось легким. Завтра буду робити спробу достукатись до його здорового глузду. Здається він сам не дуже розуміє що я тут роблю. Але завідуючу сказала що цікавий в мене випадок. І взагалі, а може в мене скритий психоз.»
«Кажуть що десь скоро нас поведуть з відділення на той коридор, де кабінети, і там по списку будуть видавати телефони. Хворі казали, що час і кількість дзвінків не обмежена. Поки поговориш. Ручок на дверях не має. Не втечеш. Медсестра щось собі там пише. А хворі блукають по коридору і розмовляють.»
Коли я прийшла за телефоном, я вже добряче кашляла. Санітарка подивилась на мене і таки вирішила дати мені лоратадін. Далі я, замість дитини, подзвонила своїй сестрі. Бо ж вони їй дзвонили і якусь пургу городили. Я здогадувалась що щось відбувається за моєю спиною.
Я погано вже не дуже детально пам’ятаю про що ми говорили. Бо Тоня (моя старша сестра) хотіла розказати мені, що чула і що мої сестри планують, я хотіла швидко розповісти хоча б коротенько що тут, де я і що мені може світити. Я боялась що коли медперсонал почує про що я говорю (планую як мене звідси вирвати), то заберуть телефон. Телефон вони не забрали. Просто почали волати на коридор чи я вже поговорила. Бо я сестрі своїй казала, що аби мене звідси вирвали, а в наше місто я приїду і психологіню знайду і під землею. Бо! Виявилось, що лікарі дзвонили моїй сестрі після того, як я їм дала її номер, і почали розказувати ЩО я і голоси чую, і суїцид планую! Ви можете собі уявити що мої рідні думали і пережили? Коли почали волати, щоб я віддавала телефон, то я попросила Тоню (сестру) подзвонити брату Сергію (священику) і розказати йому це. І може він щось придумає. Бо лікарі сестрам моїм дозволили мене провідати. І ці відвідини планувались аж на понеділок-вівторок. Не пам’ятаю, але здається я Тоні казала, що лікар ПОКИ ЩО пообіцяв легкі препарати. А раптом до вівторка це "поки що" закінчиться? Реально було страшнувато, а якщо мене не витягнуть до того, коли мене нафарширують якоюсь хрєнью. Потім я спробувала ще набрати брата Сергія, але він був на реколекціях братів і збивав дзвінок. Він же не знав де я.
Поки несла телефон до сестринської, бо та стояла вже в дверях і дивилась на мене (бо ж чула всю мою розмову), то ще набрала свою молодшу сестру, щоб заспокоїти. Сказала що деталі може взнати в нашої старшої. І щоб подзвонила моїй кумі і заспокоїла що я жива. Бо я ж мала всім відзвонитись, що добралась. А коли була в лікарі, то відключила смарт, щоб всі здогадались, що щось може бути не те… В смарті була купа "вхідних" до мене. дзвонили і подруги, і сестра-монахиня. Тільки психологиня не дзвонила. і коли я набрала її, щоб "подякувати" і почути хоч якісь виправдання, то вона не відповідала.
Я здала телефон і попленталась у відділення. Стало трохи полегше. Бо чула своїх, і знала що вони щось придумають. Але це був четвер, до вівторка ще було далеко… ((( Коли прийшла в палату, зрозуміла що мені погано, тиск почав рости.

[dekarmi.livejournal.com]

Я швидко в піжаму і в ліжко. І тут почалось. Думаю тиск був між 160-180. Судячи з мого стану. Я не могла встати з ліжка. Прошу хворих покликати медсестру щоб поміряла. А вони кажуть щоб я йшла на коридор її сама позвала і попросила. Мене почало нудіти. Ні очей від болю і головокружіння відкрити не могла, ні стояти нормально на ногах. Якось на автопілоті доповзла до туалету. Мене нуділо і я пробувала блювати. А чим? Але спазми в шлунку брали. Пару хворих прийшли дивитись на мене. Тут саме змінились медсестри, і нова, що заступила на зміну, почувши дивні звуки з туалету, забігла подивитись. Я вже вмивалась холодною водою. Після того як я «позбавилась» таблетки, яка можливо і подразнювала мій шлунок, і вмившись і намочивши голову холоднючою водою, відчула що почало відпускати. Медсестра запропонувала поміряти тиск. Повела в їхній коридор. Тиск почав падати, як я і підозрювала. Був вже 145/100. З таким я вже могла трохи рухатись. Ми ще постояли на коридорі з нею і порозмовляли. Приємна жінка, і здається здогадувалась, що в мене з головою все в нормі. Радила не переживати, і що може завтра все проясниться. І щоб я говорила з лікарем. Я знову поповзла в палату. Бо була дуже знесилена. Це вже була десь 8 година. Я закуталась в ковдру і пробувала заснути. В палаті горіло світло, всі розмовляли, сміялись і шелепотіли торбами. Коли я була десь на межі засинання, до мене підійшла медсестра і спитала чи таки давати мені снодійне. Я сказала що справді хочу заснути, але дуже голосно в палаті. Вона дала таблетку і гаркнула до остальних, що вже відбій і має бути тиша. Я провалилась.
Прокинулась десь біля 5 ранку. Навіть не здогадувалась що день мені готує. Просто лежала в ліжку і не хотіла вставати. Я в дурці. А значить можу дозволити собі розслабитись ) Тим більш, лікарів ще не було. А хворі, коли бачили що я не сплю чи дивлюсь на них, то зразу ж підходили до мене порозмовляти.
Знаєте, зараз це все здається таким спокійним. І чого було тоді нервувати і переживати? То ж все закінчилось добре. Але тоді, в стінах того «санаторію» одна думка бовталась в голові – як довго я тут витримаю без сліз.
Третю ніч "сон" трохи більше 2 годин. Чую як дитина крутиться і сміється крізь сон. Як тарабанить, мабуть, дощик за вікном. Навела будильник на 5 ранку. Заснула не раніше 22.00. Десь від 00:40 вже пару разів вставала просто походити з надією втомитись і заснути. Не сплю. Дивлюсь у вікно, стелю, стіну. Думала сьогодні йти в садочок. Бачу що таки піду в лікарню. Хай продовжують лікарняний. Він офіційний, має бути оплачуваний. Боюсь щоб знов не знепритомніти на роботі. Один раз таке було, правда від перевтоми. Зараз боюсь чи не потемніє від недосипання. Вчора зірвалась на дитині ((

Частина 3. Останні години в дурці. Закінчення.
Мій ранок почався точно не з кави. Спочатку була психолог. Розмовляли, потім купа якихось малюнків. Вибрати зайве з 4 і об’єднати 3 остальні одним словом. Потім великі ч/б малюнки, двозначні. Там можна було побачити і вбивства, агресію і скандали, але мені чомусь бачились обійми, задумливість і граючі дітки. Потім мене повернули до палати.
Не знаю котра була година, я з ліжка не вставала, і навіть коли йшла коридором, то на годинник не дивилась. Мене викликали до лікарів. Вперше. Спочатку в ординаторській було здається лише три лікарі з цього відділення. Почали співати про моє переведення в більш відкрите відділення, тобто в те, куди і мала, в психосоматичне 18. Я запитувала чи я психічно хвора, і якщо так, то який діагноз, а якщо діагнозу немає, то від чого лікувати планують? (я це в них і вчора (тобто в четвер запитувала, коли обіцяли, що я в них побуду і мене трохи підлікують!) Вони почали щось про те, що я ж таки погано сплю, мені треба відпочити від життя, поживу там трохи, заспокоюсь. Я запитала «А там я жити не буду, якщо маю від життя відпочивати?» і сказала що хочу додому. Мене відправили до палати ніби подумати.

[dekarmi.livejournal.com]

Може через хвилин 10-15 мене знову викликали. Там вже було 5 лікарів! Була ще ота старенька пані лікарка, що приймала мене у приймальному відділенні і ще якась, якої я не бачила. Тої блондинки що багато і голосно до мене чіплялась чомусь не було. Всі улибались і говорили до мене як до дурнуватої. Почали впрошувати перевестись в 18. Лікарка та що мене приймала і планувала бути моїй лєчащим сказала що я дуже цікава особа і їй дуже цікавий мій життєвий досвід (вони ж по кілька десятків разів запитували в мене одне й те ж саме. Всі деталі життя. І про родину, дітей, сімейний і соціальний статус) і що їй дуже цікаво взнати більше про 12 кроків для співзалежних і т.д. Всі два дні я просила їх тільки сказати мені, що там в моїй картці написане! Бо я бачила що вони постійно там щось читають і звіряють мої слова. Вони казали що там нічого не написане і вони просто зі мною спілкуються. Спочатку я казала що хочу тільки додому. Але розуміла, що в даному випадку, не знаючи коли мої рідні приїдуть, то краще таки погодитись на 18, чим бути ще тут. Я сказала що хай роблять що хочуть, бо я втомилась (у 18 відділенні смарт буде в мене, а значить звідти точно можна підняти тривогу))) і що я розумію, що дуракі люблять ласку, але мене це вже дістало. Вони засміялись і знову відпустили до палати.
Тільки я знову завалилась на ліжко, як заходить санітарка і знову кличе. Тепер вже каже що викликає завідуюча. Йду. Заглядаю до кабінету. Пусто. Санітарка каже заглянути в двері, що виходять на коридор. Там така кімнатка є між входом і відділенням. Як виявилось для побачень. Намальовуюсь я в дверях, а там моя старша сестра, її чоловік і брат Сергій (священик)!
Бачили б ви їхні фізії… з такими пожованими писками і скаженими очами вони мають бути в дурці, а не я )) тому я, щоб їх розслабити, почала як завжди валяти дурку і жартувати. Ніби це не я добу пробула між хворих. Вони мене навіть заспокоїти пробували, бо боялись що лікарі мене вже точно тут залишать )))
Як виявилось вони тут сидять вже давненько. Швидше за все що коли мене тягали до «консіліум», то мої вже були за дверима. Бо їм сказали що я майже погодилась на 18. Звичайно, я ж не знала що моє визволення за дверима! Було б смішно, щоб я по добрій волі захотіла залишитись в 4!
Потім нас почали тягати в ординаторську. І всіх разом. І по черзі. То мене, то їх. То тільки я з сестрою. Тасували нас як могли. Я бачила що вони тиснуть на мою сестру, пробують маніпулювати і таки добитись згоди, щоб я залишилась в лікарні, правда в 18 (відкритому психосоматичному) відділенні. Я не дуже знаю, про що вони говорили моїм коли не було мене, і ще до того як ми побачились, але! Виявилось що мене не можуть просто так на другий день випустити з лікарні, бо на мене написана ціла «дєпєша» (так сказав мій лікар) і правда, мені вперше показали (правда здалеку) листок А4 формата плотненько так надрукований від початку і до кінця. З того що я зрозуміла, то там писалось шо я ледь не бомжиха, яка не маю де жити, і тому живу в монастирі (ви то в курсі де я живу і чому). Що я прийшла до психолога неохайно одягнута (я була в звичайних штанях і чоботях на низькій ході, бо о 6 ранку йшла прибирати в садочок і зразу ж звідти прийшла до неї). Що я готуюсь вчинити самогубство і втомилась від життя (ну тут цілий мікс з подій мого життя за останні 5 років. Бо вона вчепилась за смерть мами. + мою розчавленність від втоми і деякі моменти, про які говорили, але які вона почула саме так, як їй хотілось. Розмовляли ми з нею лише один раз і то менше години!!! І вона встановила мені діагноз. На підставі якого на мене була накатана ціла поема... Слова були вирвані з контексту, деякі роздуми над смертю мами виглядали як мої плани і думки сьогодення) і чомусь там ще було написане що я чую голоси і здається маю провали в пам’яті…
Листа не дали прочитати, тому точно не скажу що там було ще. я ж була не втому статусі, щоб мені давали "доки". я думала що рідним давали те подивитись. виявилось що ні. також показували здалеку. Але саме через той папірець лікарі і не розуміли що відбувається. Сказали що так просто мене без дозволу начмеда не можуть випустити. Ми чекали, поки прийде ще одна лікарка – начмед. І все почалось знову. Питання-відповіді. В мене вже голова йшла обертом. Я не знати скільки разів чула ці питання за останню добу.

[dekarmi.livejournal.com]

Сестра пробувала достукатись до їхніх голів. Я вже плюнула. Я їм ще вчора сказала що я нормальна. Хай доведуть протилежне. Гарно їх рубав брат Сергій. Мені здалось що тоді психіатром був він, а не вони )) А якщо ще коротше. То моя сестра написала розписку. Я написала розписку. Мені повернули всі мої речі (правда в три заходи) Поки ми ходили виписати лікарняний, то санітарка, яка мене проводила туди, якби вибачаючись запитувала, чи не маю я претензій до медперсоналу? Що так сталось, і не їхня в тому всьому вина.
Потім коли я писала розписку, то в сестринську зайшла завідуюча і якось не впевнено почала бурмотіти щось. Я не вслухувалась. Але зрозуміла що то було вибачення. Потім вона спитала як я почуваюсь. Я сказала що їхніми молитвами добре. Вона трохи образилась бо вирішила що я знущаюсь, а вона ж по доброму. Я сказала що також без сарказму.
Потім до дверей нас проводив мій лікар Іван Васильович. Я там розумію що на другий день здорових людей з свого відділення вони ніколи не випускали. Тому і вибачення їхні були якісь корявенькі. Мені їх аж шкода стало. Він також пробував виправдатись і пояснити їхню поведінку.
Шість психіатрів на чолі з начмедом визнали що я психічно здорова, без відхилень і повносправна. Правда в тому дурдомі (тут я в переносному значенні ))) якось тупанулось попросити в них якоїсь справочки для підтвердження ))) З дурки я винесла одне – з лікарями там жартували не можна ) Але в мене є лікарняний лист, про те що я дому провела в психіатричній лікарні. Правда не вказано в якому відділенні.
Я б не хотіла його нести на роботу. Тому думаю сьогодні сходити до невролога і попросити лікарняний через безсоння від 16 числа. І ще хоча б недільку не виходити на роботу. Думаю я того заслужила (( А ще планую шукати іншу роботу. Правда ще не знаю яку і де. Я не знаю що робити з цією жіночкою, бо психологом мені її важко назвати. Я не люблю конфліктів. Але вона ледь не скалічила моє життя. Мене то вона добряче підкосила. А ще вона казала що кожного року відправляє туди не одну людину. А та пані психіатр, що приймала мене, то вже в день виписки казала, що якщо я знаю людей, які потребують психіатричної допомоги, то щоб відправляла до них. Їм потрібні тут хворі! А ще в день поступлення в 4 відділення я чула як при мені лікарі говорили, що від реформ першими постраждають лікарі. А психіатрію надіються що зачепить останньою. І тут я вже й не знаю що подумати…
А ще. Добре що я більш-менш сильну психіку маю. І родичі і друзі в мене скажені і темпераментні )) приїхали, витягли. А уявіть, якщо туди потрапив хтось без родини, друзів, зав’язків. Скількох людей там так могли скалічити і залікувати?
Розум каже що маю притягти цю дамочку до відповідальності за наклеп. І що вона не відповідає займаній посаді і званню психолог. А по людськи шкода. На скільки ж вона має бути сама... з проблемами, щоб таке вчудити. А як християнка, то не хочу їй суду людського. Самий справедливий суд – Божий. І тому я в якомусь роздраї…
Хочу виспатись і все забути як страшний сон.

Знаєте, до лікарні я спала хоча б біля 4 годин на добу. ось вже дві ночі після мого "звільнення" я сплю близкьо 2 годин, а потім тупо дивлюсь в стелю, кручусь, вмовляю себе розслабитись і заснути. хожу як зомбі. дві останні ночі просинаюсь саме від того, що я змерзла. ноги і руки як лід. я навіть встати не можу за іншою ковдрою, бо мене трясе і тіло аж болить. я постійно хочу спати. але не можу. я постійно відчуваю голод. мені завтра на роботу. о 6 треба вийти з дому. а я без сил. вижата. не хочу нікого бачити. навіть друзів і родичі. в мене є лікарняний лист. але виписаний в психіатричній лікарні. я не уявляю як його комусь показати... я хочу тиші і спати. закутатись в одіяло і щоб мене ніхто не чіпав. ловлю себе на думці, що другий день десь в моїй підсвідомості залишилась картінка - темнуватий коридор відділення... іноді спливають образи тих хворих, з якими я провела лише добу. якби 6 психіатрів на їхньому консіліумі не визнали при свідках що я адекватна, психічних відхилень не маю і є повносправною, то я б подумала що божеволію. я лише добу там пробула. ну не можу ж я так глибоко це переживати. чи таки це наслідки стресу і нерви в мене не залізні?

[dekarmi.livejournal.com]

коли зайти у те відділення просто подивитись, то все не так страшно. але усвідомлення що ти один з них, що ти тут не відомо на скільки часу... перша хвиля отходняка і усвідомлення всього що сталось була вже після того, як ми приїхали до однієї моєї сестри, потім побачились з іншою (в племіника Тіма якраз був день народження), і після того я поїхала до себе, але вирішила спочатку зайти на Службу в костел. я запізнилась десь на хвилин 6-8 і встигла саме на псалом. і коли я сиділа на лавці, то побачила що в мене почали труситись руки. і тахікардія почалась добряча. я зрозуміла що я нарешті вдома. тіло і голова важкі і ніби ватні. я не знаю чим прийти в норму щоб завтра встати о 5 ранку на роботу... валер"янку не пропонувати. вона мені з дитинства не дуже допомагає.
ну не можу ж я так стресанути від однієї доби там?

так, мені хочеться застерегти людей, щоб не були такими довірливими. але з іншого боку я так втомилась від бруду і стресів... знаєте, якби вже не пройшло 3 дні з того часу, як мені давали в психлікарні всього лише дві теблеточки і снодійне, я б подумала що я досі під дієї ліків. сьогодні в лікарні терапевт, яка лікувала мене не один рік і добре знає прямо запитувала чи мене чимось там лікували. і сказали побути вдома і поприймати адаптол. одна добра душа підкинула мені грошенят. піду в аптеку.
а я казала як в дурці ліки приймають? підходиш до медсестри з водою, щоб запити. тобі дають таблетку. ти випиваєш. а потім відкриваєш рота і язиком вліво-вправо - показуєш що ніде не схована. так робили хворі. точніш від них вимагали. на мене просто дивились уважно. але відкрити рота не просили.
поки я вам оце тут писала, ця дамочка прилетіла в костел до настоятеля! настоятель викликав брата Сергія і вони там в канцелярії розбирались. це мені особиста розвідка доклала, яка краєм вуха чула це все. з того що мені доклали, то брат таки на моєму боці. деталі поки що не знаю. але брат подзвонив мені після тої їхньої зустрічі, був в доброму гуморі, сказав що хоче побачитись, я запитала чи нічого не трапилось, то сказав що ні, все добре. я надіялась що вже все закінчилось...

потім вона таки до мене подзвонила. я навіть відповіла. священик просив це зробити. тільки якось не складно все звучало. якби не деякі дуже особисті моменти про які знала вона, і які мені озвучили в дурці, то може я б і повірила трохи більше... але ж звідки вони все те знали?
Та й не дуже зрозуміло було, чому коли в четвер вечерком я до неї дзвонила і вона не відповіла, бо каже що в неї голова боліла, то чому в п"ятницю вона не передзвонила мені, а подзвонила до тієї лікарки з якою домовлялась, щоб запиати як я?!
якщо я є у звичайному відкритому відділенні, і вона знає про це, то логічніше подзвонити до мене особисто, ні?
та й навіть якщо вона хотіла щось розпитати в лікарки, але взнає що мене в тому відділенні так і немає, то чому не почати дзвонити до мене і шукати мене, щоб взнати ДЕ Я?
з її ж слів, їй потім сказали в якому я відділенні була. і що мене звідти забрали вже. і вона від п"ятниці до самого понеділка НЕ ПОДЗВОНИЛА мені ні разу!
і в понеділок зранку не дзвонила.
вже коли я влетіла в лікарню, наробила там кіпішу, бо ніхто не хотів мені порадити заспокійливих і снодійного ))) і вимагали ще пройти купу лікарів (які в мене пройдені) а я не виспана і маєм підозру що таки все ще під дією тих препаратів, бо відпустило мене десь через днів 5!!! так от, коли я скаженіючи була не в одного лікаря (я вже до головного планувала йти ))))), бо почала з невролога, яка відправила мене до нарколога, який відправив мене до сімейного, до якого мене не пускали в реєстратурі... коротше, тільки коли в лікарні взнали де я була і з чиєю "допомогою" я туди потрапила, то тільки після того, як тільки я повернулась додому, то слідом за мною до монастиря приїхала психолог і тільки десь в 12:34 здається вона до мене подзвонила...
ну не складно якось виходить... чи то тільки мені так здається? (

Про таблетки
Мене тут просять дописати дещо про ліки. Точніше про всього лише дві пігулки, які мені згодували в дурці. Лише одну увечері. І одну вранці. Це не враховуючи снодійного.
Спочатку мені здавалось що лише дві таблетки нічого зо мною не «зроблять».

[dekarmi.livejournal.com]

На сьогодні я навіть і не знаю як вони називались, хоча одна з хворих, та що вчителька іноземних мов, мені казала. Там хворі багато що знають.
На ранок в лікарні я відчувала якийсь легенький пофігізм. Все здавалось і не таким страшним. Зранку дали ще одну таблетку, і через якийсь час я відчула що якось мені чуток і веселіше стає. Правда коли почалась волокіта на той «консиліум», і я почала нервувати, то мене почало трохи «загрібати». Я відчувала що мені важко себе тримати в руках і контролювати і взагалі легко стаю знервованою і навіть місцями агресивною. Відчувала себе на якійсь емоційній гойдалці… Розумом все усвідомлювала і розуміла, що маю продовжувати тримати себе в руках і не піддаватись, але в той же час мене «смикало». А ще я відчувала що в мене дуже широко відкриті очі. Дзеркал в лікарні ж не було, але я відчувала, що я майже не кліпаю і мені здавалось, що мої очі просто «вистрибнуть». Зазвичай я навпаки, через частий головний біль ходжу з примруженими очима. А це таке неприємне відчуття, ніби в мене хвороба базедова…
Коли сестра зі священиком приїхали за мною до лікарні, то також помітили мій вираз обличчя. І потім коли вже ми були вдома, то й моя молодша сестра була шокована моїми очима. Очі були не натурально сильно відкриті та ще й зіниці. Вони були розширені. І розширені на стільки, що майже не було видно, що вони карі. Вони стали чорними. А відкриті були на стільки, що було видно не тільки темне, а й навіть біле навколо... (я не можу зараз правильно це описати, бо не дуже знаю як правильно тим більш українською всі ці штуки в будові ока називаються)) але думаю здогадатись можна. Через те я і відчувала такий біль і тиск в очах, бо їх справді чомусь «вивертало» (((
І навіть ще через пару днів після повернення додому я була ще добряче «знервована». Якщо чесно, то я не знаю як правильно описати той стан. Я була я сірник. Торкни і я запалаю. Я не думаю що то була реакція на стрес. Повірте, я ще й не в таких ситуаціях бувала ))) Тому було відчуття, що то таки дія ліків. «Легеньких» ліків, як казав лікар…
Потім з понеділка я пішла до лікарні, щоб просити продовжити мені лікарняний, бо потребувала часу для заспокоєння та й просто виспатись. В тій лікарні мене казило все! Зазвичай я стримано там поводжусь, бо знаю що нервувати і нариватись то собі ж дорожче. А того я разу я не могла стримати. Ще від псіхушки до того, як потрапила в нашу лікарню, я всі дні дуже зривалась на своїй дитині. Мені здавалось, що я божеволію. А коли зустрілась з моєю лікаркою-терапевтшою, яка багато років мене знає і лікує, то вона була шокована моїм виглядом. Вона кілька разів запитала чи мене там чимось лікували, чи мені щось там давали і чи я не знаю що саме! Бо вона також помітила мою нестриманість і вилуплені очі з розширеними зіницями! Ліки мені дали в четвер вечірні і в п’ятницю вранці. І вже після обіду мене забрали звідти. А в свою лікарню за лікарняним я прийшла в понеділок! І всі ці дні я ще була під дією чогось. Всі вихідні я була вдома і нікуди не виходила. Терапевт також порадила поки що нікуди не виходити і приймати адаптол. І ще мені поралити одне снодійте. Бо я не спала ще довго після того… І від того понеділка майже до кінця тижня мені ще щось робилось. Я не те що не могла спати. Я навіть не могла на місці посидіти. Я рибачила по місту на підборах і навіть не відчувала втоми. Я відправляла дитину в гості, щоб вона не страждала біля мене.
Судячи з того що нам озвучили (ну те, що було про мене написане в тому «сопровождающєм лістє», який в лікарні отримали ще раніше, чим я там впинилась), то в мене жуткая апатія і нєжєланіє жить і дєпрєсія і подавлєнность і разочарованіє і безрадостность і незаінтєрєсованность жизню і отсутствіє планов на нєйо і т.д., то мабуть вони тими волшебними таблєточками мене бодрили, чи що?

[dekarmi.livejournal.com]

Я не уявляю що то могло бути і чому на мене воно так подіяло, але страшно стає від однієї думки, що зі мною могло статись, і в якому вигляді і стані я могла зустрічати своїх, якби вони приїхали не наступного дня, а десь в понеділок-вівторок, як того хотіла завідуюча. Чи не пускала б я слину, я як деякі у відділенні, прив’язана до ліжка з якимись галюнами та психозом? Що могло б статись зі мною, психічно здоровою людиною, якби мене ще пару днів потримали на «поки що легеньких» ліках, як казав «мій» доктор?
А скількох таких як я, там могли «підлікувати», і скількох скалічених людей могли звідти випустити з тавром і діагнозом?
Це був страшний досвід. І тепер, коли я чую як хтось говорить про депресії, психологів, психотерапевтів, консультації, або просто жартує про дурку, то мені хочеться сказали: «Люди, не треба. Не треба ні просити допомоги в таких «спеціалістів», ні тим більш жартувати про те, про що нічого не знаєте…»
Звідти я винесла одне, що кожен, КОЖЕН з вас є потенційним клієнтом цього закладу. Просто ще не «підвернувся» привід, щоб вас туди запроторити…

[Илья Филиппов (from livejournal.com)]

Більше десяти років доглядав людину, хвору на шизофренію. За домовленністю з рідними тої людини, була одна умова з їхнього боку: не класти їх родича до психлікарні без його згоди. За весь цей час, той чоловік дійсно жодного разу не лягав на стаціонар. Ми справлялися самі і під час погіршення депресивного стану, і під час психозів, і коли тижнями не припинялися галюцинації. Досвід, отриманий за цей час - дійсно безцінний. Але можу сказати, що і психлікарні необхідні у наших реаліях.
Втім треба чітко знати, які ліки вам виписали, і вдома ретельно вичитати інструкцію і побічні дії.
Зараз є багато простих , безрецептурних ліків, котрі допомогають не гірше, ніж нейролептики.
При необхідності, можу підказати, що краще для сну, як зняти хронічну втому, тривожний стан, та підвищити працездатність. З задоволенням би проконсультував авторку по телефону.
Вася, якщо мій комент некоректний, можеш видалити його.

[dekarmi.livejournal.com]

Не думаю, що некоректний.
Дякую.

[babo4ka-v-ruke.livejournal.com]

вибачте що турбую
То до вас можна звернутися в разі чого, так?
я не конктетно, про всяк випадок