Записки из украинского дурдома

[dekarmi]

Ниже приведены записки одной несостояшейся пациентки некой провинциальной психиатрической лечебницы в Украине. Весна 2015 г. Написано на украинском языке. Если вы по-украински не читаете, значит это для вас не актуально. В подобной ситуации требуйте пригласить консула своей страны.
_________________
Я просто звернулась за допомогою в пошуках підходящої для мене роботи… Я просто довірилась особі, яка є психологом… Просто розмовляли і про сьогоднішній стан, і про пережиті в минулому стреси і втрати, думки і бажання… Просто ділилась самим болючим і страшним… Просто казала, що фізично не можу працювати навіть на легких роботах, і тому маю страх як заробити на прожиття далі… Вона просто порадила звернутись за допомогою до психотерапевта, бо підозрює в мене приховану депресію, і можливо окрім різних методик і занять, я потребую ще й антидепресантів. Спочатку йшлося про звернення за консультацією до психотерапевта ПНД в Хмельницькому. Там тупо приїхати з паспортом, нічого в ніяких карточках не пишуть і направлень не треба. Потім на наступний день вона мені дзвонить і починає щось там про те, що якщо звернутись в обласний ПНлікарню (як виявилось вчора там тільки стаціонар!), бо там ніби безкоштовне лікування. І що вона вже зв`залась з однією лікаркою, і вона там мене зустріне і скоординує з дуже добрим і довіреним лікарем. Також розповідала мені пані директорка, що вона кожного року туди не одну людину відправляє і все добре. І говорить зі мною в ласкатєльной формє… Ну якось я подумала що бувають такі людішкі, які люблять і лахи 56-62 розміру називати кофточкамі і штанішкамі… всяке буває… А, і значить для того, щоб поїхати в обласну ПНлікарню, то туди треба направлення від місцевого психітра! Але та пані маніпулювала тим, що психотерапевти то дороге задоволення, а там таки безкоштовна медицина, і тому в моєму випадку це єдиний вихід. Я і правда тоді була в пригніченому стані. Бо почались проблеми на роботі в садочку, і я розуміла що працювати там не буду...
Коротше, йду до психіатра… Ви можете уявити в якому стані я туди йшла? Я своїми ногами йшла до психіатра просити направлення для себе ж в ПНД! Психіатра не виявилось. Був нарколог. Він не міг зрозуміти що я з нього хочу і навіщо мені направлення. І що якщо мені і здається що в мене є проблеми, то легше поїхати на Кам`янецьку, 99 в Хмельницький. Моє відвідування в тому закладі залишиться в тайні і ніде не буде фігурувати. А я як зомбі талдичу що мені сказали що саме туди – в обласну мені потрібно. Він реально не розумів для чого мені те направлення. В перший день він таки не дав мені його. Після вихідних та директорка центру подзвонила наркологу, щось там наговорила, і він далі не розуміючи і не хотячи, довго придумував з яким діагнозом мене туди направити, і чесно не розумів і не хотів його виписувати. Він не один раз запитав, чи правда я сама прошу направлення на лікування там. Я кажу, шо не лікуватись планую, а поки що консультуватись. Так мені пообіцяли. Він таки виписав направлення. Довго листав листки з шифрами і написав ПТСР F 43.1. Ця психолог записала мене в нашій лікарні, щоб лікарняна машина, яка їде в Хмельницький щоб відвезти лікарів на конференцію, то і безкоштовно доставила мене в дурку…
Поки ми ще біля нашої лікарні чекали на якісь папери, що мали водієм передати в обласну, то нарколог ходив кругами і поглядав на машину. Вже коли ми мали рушати, він відкрив двері в машину і дивлячись на мене каже: «Ти таки їдеш? Не відпускай водія, скажи хай почекає» … Ми поїхали. Виявилось що лікарі в дурці також були на конференції. Водій зразу ж вирішив їхати додому. Показав мені звідки добиратись автостопом до мого міста. Я була з двома невеличкими пакетами речей. Бо якби мені говорилось, що можливо прийдеться затриматись там на пару днів. Взяла мінімум речей, ліки, пару роздрукованих «книжок», мильнорильне, тому і вийшло два пакетики. Я на голубом глазу пішла в приймальне відділення. Там заповнили потрібні папери, викликали якусь лікарку, вона почала заповняти історію хвороби далі, задавала купу питань і правда не дуже розуміла якого фіга я сюди приперлась. Та пані лікарка з якою домовилась психологічка була на конфереції, і тому одна старенька лікарша мене перехватила. Направила у 18 відділення. Там психосоматичне відділення, в ньому бувають люди з легкими неврозами, депресіями і т.ін. Я правда сама не дуже розуміла нафіга я туди прусь. Тим більш, я правда, не сильно бачу в собі якісь зміни. Ну да, життя останніх років, стреси і всі події добряче мене підкосили і змінили. Але то життя, досвід, вік. Я опиралась на це… Але довірилась і повірила цій особі, що зветься "психологом", і добряче за це заплатила… (((
Попленталась я до 18 відділення. Йду, любуюсь природою. Там дуже гарне місце і краєвиди чудові. Дитячий майданчик за «сєткою» - високою огорожею, зачиненою на замок. Там гуляють дітки… психічно хворі… різново віку… і різної важкості… Далі, дерева, лавки, клумби. Я собі роздумую, що якщо і затримаюсь тут на пару днів, то хоч є де погуляти і подихати. На вікнах грат немає. Вхідні двері відкриті навстіж. Мені показали де магазин і аптека. Нічто нє прєдвєщало бєди… Коли дійшла до дверей, то тільки й встигла відповісти на дзвінок психологині, чи я добралась і чи все добре. Я подумала що вже як буду в палаті, то віддзвонюсь всім своїм, що в мене все ок. Люди які були у цьому відділенні адекватні (я про хворих), при пам’яті, просто було видно, що вони трохи втомленні… Усіх привозили рідні, залишали розписки і дозволи (як виявилось там тримають від 20 до 100 днів!) Медперсонал трохи дивувало, що я сама здалась. А я просто навіть не здогадувалась на скільки там все "не так" і дуже специфічно... Дуже мало спільного з порядками в звичайних лікарнях. Коротше, в порозі мене зустрічає медсестра і повертає назад в прийомне відділення, бо щось там ще хочуть спитати, і щось там забули. Ну, я спокійно валю назад. Правда на підборах майже в 10 см і з двома пакетами, та ще й мене трохи закачало в машині, але поплелась. Це ж дурка. Спорити не можна.) На прийомному сидить все та ж сама старенька лікарка і ще якась блондініста пані в білому халаті. І вона якось так агресивно починає до мене чіплятись і задавати якісь дурнуваті питання. Потім вони обоє почали мене запевняти, що я чую голоси… в мене бувають провали в пам"яті… я планую суїцид… і взагалі, вони мене бояться залишати в тому відкритому відділенні, бо вдруг я собі шось зроблю, і тому вирішили перевести мене в інше під № 4!!!!
Тут я розумію, що щось не те… Пролетіла підозра, чи не є ота молодша лікарка саме тою, з якою зв’язувалась психологічка… Також приходить усвідомлення, що я в дурці, сама, мене в чомусь підозрюють, і що все що я буду казати і робити, може бути використане проти мене. Що мою поведінку і слова, вони можуть витолковувати через призму тієї інфи, про яку я не знаю, але тільки здогадуюсь... Потім просять вийти на коридор. Там медсестри з прийомного кажуть зайти в інший кабінет, де мають дещо записати. Саме цікаве, що спочатку вони дуже спокійно і по доброму до мене ставились, а після мого другого повернення, одна з них гарчати почала, дивитись якось з брезгливістю, і тільки пальцем тикати куди і що маю робити… здогадуюсь що щось не те, але бачила санітарів на вході, бачила як вони кількох чоловіків приводили, бачила в них електрошокери і зрозуміла що я попала. Але подумала що зараз заповнять папери, і я вийду і подзвоню комусь з своїх. Не тут то було… Коли я зайшла в інший кабінет, та злюча медсестра почала в різкій формі вимагати показати все цінне, що в мене є. Вона навіть коли почула що ключі дзенькнули, то сказала покласти на стіл. Ніби то описати все це. Забрала смарт, зарядне, гаманець, перерахувала банківські картки і гроші, забрала всі 8 ключів (від дому і роботи). Записала все те в зошит і… ні, не віддала мене, а згребла все собі в кишеню. Потім вона стала в дверях і стояла там не випускаючи мене поки не прийшла санітарка з 4 відділення… Я зрозуміла що попала. І що вони нічого мені не будуть пояснювати. А будь які мої пояснення можуть витолкувати як один з проявів відхилень… Я почала просити смарт, щоб хоч дитині подзвонити і сказати, що я добралась і вже на місці. Ну, звичайно я б дзвонила або сестрі, або священнику. Вони сказали, що в тому відділенні це забороняється. Точніш, можуть дати подзвонити тільки з дозволу лікаря, якщо він вважатиме, що мені це не зашкодить!!! Спроби пояснити, що я поки що не у відділенні, були марні.. І повела мене санітарка в відділення… Я знала що в психіатричних лікарнях немає ручок на дверях… тепер я це ще й бачила… а ще високі забори з металевої сітки… і вузесенькі майданчики для прогулянок... під стінами відділення стояли лавки… всі вікна і двері були зачинені…
Мене привели в сестринську. Прискакала якась молода коза. Виявилось що вона завідуюча відділенням. Пробувала зі мною говорити, а я чесно не уявляла, що їм казати. Я просила їх сказати, що їм там в історії написали? Чому змінилось ставлення до мене? Чому мене привези в це закрите відділення? Вона казала, шо в них тут мені буде добре, в них тут "харашо", і лікар в мене буде чоловік (дяка Богу за нього). Потім мене завели в ординаторську. Там була ще якась старенька лікарка. Приємна жінка (мені сподобалась) і офігєнний мужик за 50)) Саме цікаве, що і він і та старша лікарка (нажаль, не пам’ятаю, як звуть) зразу ж сказали ЩО я тут роблю, я не їх пацієнт, якби в райцентрі був на прийомі психіатр, а не нарколог, то він би в житті мене сюди не направив, і вобше, мене хоча б повернути в 18 (психосоматичне) відділення. Але завідувачка дивилась в якісь бумаги і казали що за мною треба понаблюдати, і вобше я цікавий випадок, і вдруг це я тільки так виглядаю, а по ходу в мене виявиться скритий псіхоз?!
Сказати шо я була в шоці, то нічого не сказати. Мої думки були як табун коней. Я старалась обдумати стиль своєї подальшої поведінки, бо розуміла, що не маю правда дати слабинку і зіграти їм на користь чи буду мовчати і не реагувати – скажуть, шо в ступорі, ушла в сєбя, і чим небудь напічкають. Або якщо почну пред’являти претензії і возмущатись – ввалять якогось заспокійливого. В них саме у відділенні була якась важна комісія з перевіркою. Коли комісія пішла, лікарі почали вирішувати, в яку палату мене покласти. Мій лікар, Іван Васильович, сказав що у «віп» - тобто, першу. Завідувачка почала співати про 4-ту. Потім ніби засумнівалась, безпардоно обміряла мене з ніг до голови і сказала: «Виглядає ніби чистою. Але хай буде в 4»!!!!!! Мені! В очі! Прийшли санітарки і повели мене з адмінкоридору з кабінетами і маніпуляційними до відділення…
В палаті було 12 жінок! Я стала 13-ю... Коли я почала розкладати речі, бо мала перевдягтись, то мене викликали знову в ординаторську. І все це під конвоєм санітарки. там були всі ці троє лікарів. Завідувачка крутила в рукай мій смарт і шарилась там… (маю надію, що на сайти не лазила. А всього лише в списку контактів…) Вона хотіла знайти когось з рідних. Але в мене там тільки імена, а не статуси. Тому попросила сказати їх номер моєї сестри, в якої моя дитина, щоб вияснити деякі подробиці про мене. Я дала номер і відключила смарт, віддала лікарці, і мене повели назад у відділення… Ви знаєте, що відчуваєш, коли за тобою захлопуються двері без ручки, а ти залишаєшся в повному відділенні психічно важко хворих жінок?! Це було якраз таке особливе важке відділення. Що вони плели моїй сестрі, я могла тільки здогадуватись. Я тільки не могла зрозуміти на підставі чого. Що і звідки вони взнали про мене такого? (( Поки я давала номер телефону, то в палаті санітарка перерила всі мої речі, білизну… все! Нічим не брезгували. Забрали ліки (і діаформін, і лоратадін, і ібупрофен) залишили тільки інгалятор. Забрали мою особисту чашку (бо вона виявилась керамічна, а значить її можна розбити і когось або себе зарізати – то мені вже хворі розповіли пізніше), забрали «роздуми Бітті» - це читання з 12 кроків, і забрали ту роздруковку, що ти, Юльця, мені кинула.
Забрали навіть маленьке дзеркальце (хоча в інших я бачила що були)
І я залишилась одна в палаті серед 12 психічно хворих жінок… У відділенні де не один десяток психічно важкохворих жінок різного віку і діагнозів… Я правда не хочу навіть щоб вам таке снилось…
На сьогодні поки все. Я справді дуже втомилась. Бо пригадуючи ті приниження, знову переживаю стрес. Там я була для всіх однією з …
Продовження тексту див. у коментах

Comments

[dekarmi.livejournal.com]

Частина 2.
Потім вже пізніше, часу не знаю бо була в палаті, а годинник тільки в коридорі на стіні, був «обход». Всі лікарі разом ходили по палатах. Але це аби рахувалось. Підходили до кожного, і просто запитували, чи їм добре, чи їм краще. І всі ж погоджувались. Спочатку до мене підлетіла завідуюча. Почала говорити щось про те, що призначать снодійне, бо я ж погано сплю. Я з цим і не спорила. Потім коли вона відійшла, то підійшов мій лікар, сказав що буде лікувати мене чимось легеньким. Поки що. І також сказав про снодійне. Я попросила в нього, щоб дав команду медсестрі, щоб я могла подзвонити дитині. Він пообіцяв записати мене в той список. Мені чомусь здавалось, що він здогадувався, що дзвонити я буду в першу чергу не дитині, а комусь, хто може витягти мене. І його слова «Поки що», я сприйняла по своєму. Чомусь подумала що далі можуть призначити щось сильніше, і тоді я можу стати не дуже адекватною. І поки мої мене тут знайдуть, то я вже й слину можу пускати і на стіни лізти... Десь таке пролетіло в моїй головешці…Дозволяють хворим, яких записали в список, дзвонити рідним тільки десь після 19.00, навіть ближче до 20.00. Я думала не дотягну! А раптом він обманув, аби я відстала.
Щоб не поїхати дахом від нудьги, я почала записувати все, що лізло в голову. Не вдумуючись і не підбираючи слів. Дяка Богу, що хоч блокнот і ручку мені залишили! Знаєте, самими адекватними серед хворих виявились дві алкоголічки вже відкапаних після добрячих запоїв зі всіма ісходящими наслідками. Звичайно, вони дивні на фоні здорових людей, але вони такі звичні і передбачувані своїми примітивними і пошлими жартами, і дурними розмовами які вони класні, скільки можуть випити і як всі мужики хочуть тільки їх. Я пробувала виходити і просто ходити коридором. Подалі від запаху в палаті, від дурних депресивних або примітивних розмов і ідіотського (тут йдеться в прямому значенні) сміху не в тему… Правда тоді я ставала схожою на деяких пацієнток. І я бачила що персонал спостерігає за мною. Зараз я просто перепишу сюди оті записи. Вибачайте. Вони ніякі. Я писала швидко. Бо мала десь вилити те що бачила. Але переживала, щоб медперсонал не побачив і не забрали блокнот. Проте хворі дивились на мене як на велику людину, деякі думали шо я журналістка і готові були розказувати свої історії. Іноді здавалось, що всі ці люди тут роблять? Деякі виглядають ніби нормальними. Поки не починають говорити. Спочатку все йде більш менш логічно, а потім… перестрибують з теми на тему, ні логіки ні зв"язку в їхніх думках немає... Саме дивне що в мене не було паніки. Реально спокій. Іноді пролітала думка – а раптом мене таки не зможуть знайти? Але спокій, який Бог давав мені був сильніший. Мені реально було шкода всіх тих жінок (((

Далі переписую зі свого блокнота.

Я в дурці. День 1 (я ж не думала, що на наступний ранок мене звідти витягнуть)
«Думаю психологів і їхню братію викреслю з життя. Брехуни і маніпулятори. Від А.В. (це психологіня) такого не очікувала. Брат Сергій (мій священик) був правий. Для чого це допущено? Звинувачувати себе не планую. Планую використати цей досвід. Бо тут дурдом ще той! 4 відділення! Ти тут – ніхто. Вирішують за тебе. Забирають речі. Безправне, безхребетне. Всі слова і твої реакції будуть використані проти тебе. Втрачаю довіру, яку й так не дуже маю.»
«13!!! ліжок в палаті. 13 тєл! Штин (запах) ще той! Забрали смарт. Забрали гаманець, ключі, зарядне, ліки, КНИЖКИ! Санітарки перерили мої речі! Хворі… це треба писати окремо. Тут хоч не хоч, а дахом можна поїхати. Мабуть тому психіатри всі такі… загадкові. Думками посилаю молитви бр. Сергію. Як у воду дивився.»

[Илья Филиппов (from livejournal.com)]

Більше десяти років доглядав людину, хвору на шизофренію. За домовленністю з рідними тої людини, була одна умова з їхнього боку: не класти їх родича до психлікарні без його згоди. За весь цей час, той чоловік дійсно жодного разу не лягав на стаціонар. Ми справлялися самі і під час погіршення депресивного стану, і під час психозів, і коли тижнями не припинялися галюцинації. Досвід, отриманий за цей час - дійсно безцінний. Але можу сказати, що і психлікарні необхідні у наших реаліях.
Втім треба чітко знати, які ліки вам виписали, і вдома ретельно вичитати інструкцію і побічні дії.
Зараз є багато простих , безрецептурних ліків, котрі допомогають не гірше, ніж нейролептики.
При необхідності, можу підказати, що краще для сну, як зняти хронічну втому, тривожний стан, та підвищити працездатність. З задоволенням би проконсультував авторку по телефону.
Вася, якщо мій комент некоректний, можеш видалити його.