Записки из украинского дурдома
Jul. 1st, 2015 01:00 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dekarmiНиже приведены записки одной несостояшейся пациентки некой провинциальной психиатрической лечебницы в Украине. Весна 2015 г. Написано на украинском языке. Если вы по-украински не читаете, значит это для вас не актуально. В подобной ситуации требуйте пригласить консула своей страны.
_________________
Я просто звернулась за допомогою в пошуках підходящої для мене роботи… Я просто довірилась особі, яка є психологом… Просто розмовляли і про сьогоднішній стан, і про пережиті в минулому стреси і втрати, думки і бажання… Просто ділилась самим болючим і страшним… Просто казала, що фізично не можу працювати навіть на легких роботах, і тому маю страх як заробити на прожиття далі… Вона просто порадила звернутись за допомогою до психотерапевта, бо підозрює в мене приховану депресію, і можливо окрім різних методик і занять, я потребую ще й антидепресантів. Спочатку йшлося про звернення за консультацією до психотерапевта ПНД в Хмельницькому. Там тупо приїхати з паспортом, нічого в ніяких карточках не пишуть і направлень не треба. Потім на наступний день вона мені дзвонить і починає щось там про те, що якщо звернутись в обласний ПНлікарню (як виявилось вчора там тільки стаціонар!), бо там ніби безкоштовне лікування. І що вона вже зв`залась з однією лікаркою, і вона там мене зустріне і скоординує з дуже добрим і довіреним лікарем. Також розповідала мені пані директорка, що вона кожного року туди не одну людину відправляє і все добре. І говорить зі мною в ласкатєльной формє… Ну якось я подумала що бувають такі людішкі, які люблять і лахи 56-62 розміру називати кофточкамі і штанішкамі… всяке буває… А, і значить для того, щоб поїхати в обласну ПНлікарню, то туди треба направлення від місцевого психітра! Але та пані маніпулювала тим, що психотерапевти то дороге задоволення, а там таки безкоштовна медицина, і тому в моєму випадку це єдиний вихід. Я і правда тоді була в пригніченому стані. Бо почались проблеми на роботі в садочку, і я розуміла що працювати там не буду...
Коротше, йду до психіатра… Ви можете уявити в якому стані я туди йшла? Я своїми ногами йшла до психіатра просити направлення для себе ж в ПНД! Психіатра не виявилось. Був нарколог. Він не міг зрозуміти що я з нього хочу і навіщо мені направлення. І що якщо мені і здається що в мене є проблеми, то легше поїхати на Кам`янецьку, 99 в Хмельницький. Моє відвідування в тому закладі залишиться в тайні і ніде не буде фігурувати. А я як зомбі талдичу що мені сказали що саме туди – в обласну мені потрібно. Він реально не розумів для чого мені те направлення. В перший день він таки не дав мені його. Після вихідних та директорка центру подзвонила наркологу, щось там наговорила, і він далі не розуміючи і не хотячи, довго придумував з яким діагнозом мене туди направити, і чесно не розумів і не хотів його виписувати. Він не один раз запитав, чи правда я сама прошу направлення на лікування там. Я кажу, шо не лікуватись планую, а поки що консультуватись. Так мені пообіцяли. Він таки виписав направлення. Довго листав листки з шифрами і написав ПТСР F 43.1. Ця психолог записала мене в нашій лікарні, щоб лікарняна машина, яка їде в Хмельницький щоб відвезти лікарів на конференцію, то і безкоштовно доставила мене в дурку…
Поки ми ще біля нашої лікарні чекали на якісь папери, що мали водієм передати в обласну, то нарколог ходив кругами і поглядав на машину. Вже коли ми мали рушати, він відкрив двері в машину і дивлячись на мене каже: «Ти таки їдеш? Не відпускай водія, скажи хай почекає» … Ми поїхали. Виявилось що лікарі в дурці також були на конференції. Водій зразу ж вирішив їхати додому. Показав мені звідки добиратись автостопом до мого міста. Я була з двома невеличкими пакетами речей. Бо якби мені говорилось, що можливо прийдеться затриматись там на пару днів. Взяла мінімум речей, ліки, пару роздрукованих «книжок», мильнорильне, тому і вийшло два пакетики. Я на голубом глазу пішла в приймальне відділення. Там заповнили потрібні папери, викликали якусь лікарку, вона почала заповняти історію хвороби далі, задавала купу питань і правда не дуже розуміла якого фіга я сюди приперлась. Та пані лікарка з якою домовилась психологічка була на конфереції, і тому одна старенька лікарша мене перехватила. Направила у 18 відділення. Там психосоматичне відділення, в ньому бувають люди з легкими неврозами, депресіями і т.ін. Я правда сама не дуже розуміла нафіга я туди прусь. Тим більш, я правда, не сильно бачу в собі якісь зміни. Ну да, життя останніх років, стреси і всі події добряче мене підкосили і змінили. Але то життя, досвід, вік. Я опиралась на це… Але довірилась і повірила цій особі, що зветься "психологом", і добряче за це заплатила… (((
Попленталась я до 18 відділення. Йду, любуюсь природою. Там дуже гарне місце і краєвиди чудові. Дитячий майданчик за «сєткою» - високою огорожею, зачиненою на замок. Там гуляють дітки… психічно хворі… різново віку… і різної важкості… Далі, дерева, лавки, клумби. Я собі роздумую, що якщо і затримаюсь тут на пару днів, то хоч є де погуляти і подихати. На вікнах грат немає. Вхідні двері відкриті навстіж. Мені показали де магазин і аптека. Нічто нє прєдвєщало бєди… Коли дійшла до дверей, то тільки й встигла відповісти на дзвінок психологині, чи я добралась і чи все добре. Я подумала що вже як буду в палаті, то віддзвонюсь всім своїм, що в мене все ок. Люди які були у цьому відділенні адекватні (я про хворих), при пам’яті, просто було видно, що вони трохи втомленні… Усіх привозили рідні, залишали розписки і дозволи (як виявилось там тримають від 20 до 100 днів!) Медперсонал трохи дивувало, що я сама здалась. А я просто навіть не здогадувалась на скільки там все "не так" і дуже специфічно... Дуже мало спільного з порядками в звичайних лікарнях. Коротше, в порозі мене зустрічає медсестра і повертає назад в прийомне відділення, бо щось там ще хочуть спитати, і щось там забули. Ну, я спокійно валю назад. Правда на підборах майже в 10 см і з двома пакетами, та ще й мене трохи закачало в машині, але поплелась. Це ж дурка. Спорити не можна.) На прийомному сидить все та ж сама старенька лікарка і ще якась блондініста пані в білому халаті. І вона якось так агресивно починає до мене чіплятись і задавати якісь дурнуваті питання. Потім вони обоє почали мене запевняти, що я чую голоси… в мене бувають провали в пам"яті… я планую суїцид… і взагалі, вони мене бояться залишати в тому відкритому відділенні, бо вдруг я собі шось зроблю, і тому вирішили перевести мене в інше під № 4!!!!
Тут я розумію, що щось не те… Пролетіла підозра, чи не є ота молодша лікарка саме тою, з якою зв’язувалась психологічка… Також приходить усвідомлення, що я в дурці, сама, мене в чомусь підозрюють, і що все що я буду казати і робити, може бути використане проти мене. Що мою поведінку і слова, вони можуть витолковувати через призму тієї інфи, про яку я не знаю, але тільки здогадуюсь... Потім просять вийти на коридор. Там медсестри з прийомного кажуть зайти в інший кабінет, де мають дещо записати. Саме цікаве, що спочатку вони дуже спокійно і по доброму до мене ставились, а після мого другого повернення, одна з них гарчати почала, дивитись якось з брезгливістю, і тільки пальцем тикати куди і що маю робити… здогадуюсь що щось не те, але бачила санітарів на вході, бачила як вони кількох чоловіків приводили, бачила в них електрошокери і зрозуміла що я попала. Але подумала що зараз заповнять папери, і я вийду і подзвоню комусь з своїх. Не тут то було… Коли я зайшла в інший кабінет, та злюча медсестра почала в різкій формі вимагати показати все цінне, що в мене є. Вона навіть коли почула що ключі дзенькнули, то сказала покласти на стіл. Ніби то описати все це. Забрала смарт, зарядне, гаманець, перерахувала банківські картки і гроші, забрала всі 8 ключів (від дому і роботи). Записала все те в зошит і… ні, не віддала мене, а згребла все собі в кишеню. Потім вона стала в дверях і стояла там не випускаючи мене поки не прийшла санітарка з 4 відділення… Я зрозуміла що попала. І що вони нічого мені не будуть пояснювати. А будь які мої пояснення можуть витолкувати як один з проявів відхилень… Я почала просити смарт, щоб хоч дитині подзвонити і сказати, що я добралась і вже на місці. Ну, звичайно я б дзвонила або сестрі, або священнику. Вони сказали, що в тому відділенні це забороняється. Точніш, можуть дати подзвонити тільки з дозволу лікаря, якщо він вважатиме, що мені це не зашкодить!!! Спроби пояснити, що я поки що не у відділенні, були марні.. І повела мене санітарка в відділення… Я знала що в психіатричних лікарнях немає ручок на дверях… тепер я це ще й бачила… а ще високі забори з металевої сітки… і вузесенькі майданчики для прогулянок... під стінами відділення стояли лавки… всі вікна і двері були зачинені…
Мене привели в сестринську. Прискакала якась молода коза. Виявилось що вона завідуюча відділенням. Пробувала зі мною говорити, а я чесно не уявляла, що їм казати. Я просила їх сказати, що їм там в історії написали? Чому змінилось ставлення до мене? Чому мене привези в це закрите відділення? Вона казала, шо в них тут мені буде добре, в них тут "харашо", і лікар в мене буде чоловік (дяка Богу за нього). Потім мене завели в ординаторську. Там була ще якась старенька лікарка. Приємна жінка (мені сподобалась) і офігєнний мужик за 50)) Саме цікаве, що і він і та старша лікарка (нажаль, не пам’ятаю, як звуть) зразу ж сказали ЩО я тут роблю, я не їх пацієнт, якби в райцентрі був на прийомі психіатр, а не нарколог, то він би в житті мене сюди не направив, і вобше, мене хоча б повернути в 18 (психосоматичне) відділення. Але завідувачка дивилась в якісь бумаги і казали що за мною треба понаблюдати, і вобше я цікавий випадок, і вдруг це я тільки так виглядаю, а по ходу в мене виявиться скритий псіхоз?!
Сказати шо я була в шоці, то нічого не сказати. Мої думки були як табун коней. Я старалась обдумати стиль своєї подальшої поведінки, бо розуміла, що не маю правда дати слабинку і зіграти їм на користь чи буду мовчати і не реагувати – скажуть, шо в ступорі, ушла в сєбя, і чим небудь напічкають. Або якщо почну пред’являти претензії і возмущатись – ввалять якогось заспокійливого. В них саме у відділенні була якась важна комісія з перевіркою. Коли комісія пішла, лікарі почали вирішувати, в яку палату мене покласти. Мій лікар, Іван Васильович, сказав що у «віп» - тобто, першу. Завідувачка почала співати про 4-ту. Потім ніби засумнівалась, безпардоно обміряла мене з ніг до голови і сказала: «Виглядає ніби чистою. Але хай буде в 4»!!!!!! Мені! В очі! Прийшли санітарки і повели мене з адмінкоридору з кабінетами і маніпуляційними до відділення…
В палаті було 12 жінок! Я стала 13-ю... Коли я почала розкладати речі, бо мала перевдягтись, то мене викликали знову в ординаторську. І все це під конвоєм санітарки. там були всі ці троє лікарів. Завідувачка крутила в рукай мій смарт і шарилась там… (маю надію, що на сайти не лазила. А всього лише в списку контактів…) Вона хотіла знайти когось з рідних. Але в мене там тільки імена, а не статуси. Тому попросила сказати їх номер моєї сестри, в якої моя дитина, щоб вияснити деякі подробиці про мене. Я дала номер і відключила смарт, віддала лікарці, і мене повели назад у відділення… Ви знаєте, що відчуваєш, коли за тобою захлопуються двері без ручки, а ти залишаєшся в повному відділенні психічно важко хворих жінок?! Це було якраз таке особливе важке відділення. Що вони плели моїй сестрі, я могла тільки здогадуватись. Я тільки не могла зрозуміти на підставі чого. Що і звідки вони взнали про мене такого? (( Поки я давала номер телефону, то в палаті санітарка перерила всі мої речі, білизну… все! Нічим не брезгували. Забрали ліки (і діаформін, і лоратадін, і ібупрофен) залишили тільки інгалятор. Забрали мою особисту чашку (бо вона виявилась керамічна, а значить її можна розбити і когось або себе зарізати – то мені вже хворі розповіли пізніше), забрали «роздуми Бітті» - це читання з 12 кроків, і забрали ту роздруковку, що ти, Юльця, мені кинула.
Забрали навіть маленьке дзеркальце (хоча в інших я бачила що були)
І я залишилась одна в палаті серед 12 психічно хворих жінок… У відділенні де не один десяток психічно важкохворих жінок різного віку і діагнозів… Я правда не хочу навіть щоб вам таке снилось…
На сьогодні поки все. Я справді дуже втомилась. Бо пригадуючи ті приниження, знову переживаю стрес. Там я була для всіх однією з …
Продовження тексту див. у коментах
_________________
Я просто звернулась за допомогою в пошуках підходящої для мене роботи… Я просто довірилась особі, яка є психологом… Просто розмовляли і про сьогоднішній стан, і про пережиті в минулому стреси і втрати, думки і бажання… Просто ділилась самим болючим і страшним… Просто казала, що фізично не можу працювати навіть на легких роботах, і тому маю страх як заробити на прожиття далі… Вона просто порадила звернутись за допомогою до психотерапевта, бо підозрює в мене приховану депресію, і можливо окрім різних методик і занять, я потребую ще й антидепресантів. Спочатку йшлося про звернення за консультацією до психотерапевта ПНД в Хмельницькому. Там тупо приїхати з паспортом, нічого в ніяких карточках не пишуть і направлень не треба. Потім на наступний день вона мені дзвонить і починає щось там про те, що якщо звернутись в обласний ПНлікарню (як виявилось вчора там тільки стаціонар!), бо там ніби безкоштовне лікування. І що вона вже зв`залась з однією лікаркою, і вона там мене зустріне і скоординує з дуже добрим і довіреним лікарем. Також розповідала мені пані директорка, що вона кожного року туди не одну людину відправляє і все добре. І говорить зі мною в ласкатєльной формє… Ну якось я подумала що бувають такі людішкі, які люблять і лахи 56-62 розміру називати кофточкамі і штанішкамі… всяке буває… А, і значить для того, щоб поїхати в обласну ПНлікарню, то туди треба направлення від місцевого психітра! Але та пані маніпулювала тим, що психотерапевти то дороге задоволення, а там таки безкоштовна медицина, і тому в моєму випадку це єдиний вихід. Я і правда тоді була в пригніченому стані. Бо почались проблеми на роботі в садочку, і я розуміла що працювати там не буду... Коротше, йду до психіатра… Ви можете уявити в якому стані я туди йшла? Я своїми ногами йшла до психіатра просити направлення для себе ж в ПНД! Психіатра не виявилось. Був нарколог. Він не міг зрозуміти що я з нього хочу і навіщо мені направлення. І що якщо мені і здається що в мене є проблеми, то легше поїхати на Кам`янецьку, 99 в Хмельницький. Моє відвідування в тому закладі залишиться в тайні і ніде не буде фігурувати. А я як зомбі талдичу що мені сказали що саме туди – в обласну мені потрібно. Він реально не розумів для чого мені те направлення. В перший день він таки не дав мені його. Після вихідних та директорка центру подзвонила наркологу, щось там наговорила, і він далі не розуміючи і не хотячи, довго придумував з яким діагнозом мене туди направити, і чесно не розумів і не хотів його виписувати. Він не один раз запитав, чи правда я сама прошу направлення на лікування там. Я кажу, шо не лікуватись планую, а поки що консультуватись. Так мені пообіцяли. Він таки виписав направлення. Довго листав листки з шифрами і написав ПТСР F 43.1. Ця психолог записала мене в нашій лікарні, щоб лікарняна машина, яка їде в Хмельницький щоб відвезти лікарів на конференцію, то і безкоштовно доставила мене в дурку…
Поки ми ще біля нашої лікарні чекали на якісь папери, що мали водієм передати в обласну, то нарколог ходив кругами і поглядав на машину. Вже коли ми мали рушати, він відкрив двері в машину і дивлячись на мене каже: «Ти таки їдеш? Не відпускай водія, скажи хай почекає» … Ми поїхали. Виявилось що лікарі в дурці також були на конференції. Водій зразу ж вирішив їхати додому. Показав мені звідки добиратись автостопом до мого міста. Я була з двома невеличкими пакетами речей. Бо якби мені говорилось, що можливо прийдеться затриматись там на пару днів. Взяла мінімум речей, ліки, пару роздрукованих «книжок», мильнорильне, тому і вийшло два пакетики. Я на голубом глазу пішла в приймальне відділення. Там заповнили потрібні папери, викликали якусь лікарку, вона почала заповняти історію хвороби далі, задавала купу питань і правда не дуже розуміла якого фіга я сюди приперлась. Та пані лікарка з якою домовилась психологічка була на конфереції, і тому одна старенька лікарша мене перехватила. Направила у 18 відділення. Там психосоматичне відділення, в ньому бувають люди з легкими неврозами, депресіями і т.ін. Я правда сама не дуже розуміла нафіга я туди прусь. Тим більш, я правда, не сильно бачу в собі якісь зміни. Ну да, життя останніх років, стреси і всі події добряче мене підкосили і змінили. Але то життя, досвід, вік. Я опиралась на це… Але довірилась і повірила цій особі, що зветься "психологом", і добряче за це заплатила… (((
Попленталась я до 18 відділення. Йду, любуюсь природою. Там дуже гарне місце і краєвиди чудові. Дитячий майданчик за «сєткою» - високою огорожею, зачиненою на замок. Там гуляють дітки… психічно хворі… різново віку… і різної важкості… Далі, дерева, лавки, клумби. Я собі роздумую, що якщо і затримаюсь тут на пару днів, то хоч є де погуляти і подихати. На вікнах грат немає. Вхідні двері відкриті навстіж. Мені показали де магазин і аптека. Нічто нє прєдвєщало бєди… Коли дійшла до дверей, то тільки й встигла відповісти на дзвінок психологині, чи я добралась і чи все добре. Я подумала що вже як буду в палаті, то віддзвонюсь всім своїм, що в мене все ок. Люди які були у цьому відділенні адекватні (я про хворих), при пам’яті, просто було видно, що вони трохи втомленні… Усіх привозили рідні, залишали розписки і дозволи (як виявилось там тримають від 20 до 100 днів!) Медперсонал трохи дивувало, що я сама здалась. А я просто навіть не здогадувалась на скільки там все "не так" і дуже специфічно... Дуже мало спільного з порядками в звичайних лікарнях. Коротше, в порозі мене зустрічає медсестра і повертає назад в прийомне відділення, бо щось там ще хочуть спитати, і щось там забули. Ну, я спокійно валю назад. Правда на підборах майже в 10 см і з двома пакетами, та ще й мене трохи закачало в машині, але поплелась. Це ж дурка. Спорити не можна.) На прийомному сидить все та ж сама старенька лікарка і ще якась блондініста пані в білому халаті. І вона якось так агресивно починає до мене чіплятись і задавати якісь дурнуваті питання. Потім вони обоє почали мене запевняти, що я чую голоси… в мене бувають провали в пам"яті… я планую суїцид… і взагалі, вони мене бояться залишати в тому відкритому відділенні, бо вдруг я собі шось зроблю, і тому вирішили перевести мене в інше під № 4!!!!
Тут я розумію, що щось не те… Пролетіла підозра, чи не є ота молодша лікарка саме тою, з якою зв’язувалась психологічка… Також приходить усвідомлення, що я в дурці, сама, мене в чомусь підозрюють, і що все що я буду казати і робити, може бути використане проти мене. Що мою поведінку і слова, вони можуть витолковувати через призму тієї інфи, про яку я не знаю, але тільки здогадуюсь... Потім просять вийти на коридор. Там медсестри з прийомного кажуть зайти в інший кабінет, де мають дещо записати. Саме цікаве, що спочатку вони дуже спокійно і по доброму до мене ставились, а після мого другого повернення, одна з них гарчати почала, дивитись якось з брезгливістю, і тільки пальцем тикати куди і що маю робити… здогадуюсь що щось не те, але бачила санітарів на вході, бачила як вони кількох чоловіків приводили, бачила в них електрошокери і зрозуміла що я попала. Але подумала що зараз заповнять папери, і я вийду і подзвоню комусь з своїх. Не тут то було… Коли я зайшла в інший кабінет, та злюча медсестра почала в різкій формі вимагати показати все цінне, що в мене є. Вона навіть коли почула що ключі дзенькнули, то сказала покласти на стіл. Ніби то описати все це. Забрала смарт, зарядне, гаманець, перерахувала банківські картки і гроші, забрала всі 8 ключів (від дому і роботи). Записала все те в зошит і… ні, не віддала мене, а згребла все собі в кишеню. Потім вона стала в дверях і стояла там не випускаючи мене поки не прийшла санітарка з 4 відділення… Я зрозуміла що попала. І що вони нічого мені не будуть пояснювати. А будь які мої пояснення можуть витолкувати як один з проявів відхилень… Я почала просити смарт, щоб хоч дитині подзвонити і сказати, що я добралась і вже на місці. Ну, звичайно я б дзвонила або сестрі, або священнику. Вони сказали, що в тому відділенні це забороняється. Точніш, можуть дати подзвонити тільки з дозволу лікаря, якщо він вважатиме, що мені це не зашкодить!!! Спроби пояснити, що я поки що не у відділенні, були марні.. І повела мене санітарка в відділення… Я знала що в психіатричних лікарнях немає ручок на дверях… тепер я це ще й бачила… а ще високі забори з металевої сітки… і вузесенькі майданчики для прогулянок... під стінами відділення стояли лавки… всі вікна і двері були зачинені…
Мене привели в сестринську. Прискакала якась молода коза. Виявилось що вона завідуюча відділенням. Пробувала зі мною говорити, а я чесно не уявляла, що їм казати. Я просила їх сказати, що їм там в історії написали? Чому змінилось ставлення до мене? Чому мене привези в це закрите відділення? Вона казала, шо в них тут мені буде добре, в них тут "харашо", і лікар в мене буде чоловік (дяка Богу за нього). Потім мене завели в ординаторську. Там була ще якась старенька лікарка. Приємна жінка (мені сподобалась) і офігєнний мужик за 50)) Саме цікаве, що і він і та старша лікарка (нажаль, не пам’ятаю, як звуть) зразу ж сказали ЩО я тут роблю, я не їх пацієнт, якби в райцентрі був на прийомі психіатр, а не нарколог, то він би в житті мене сюди не направив, і вобше, мене хоча б повернути в 18 (психосоматичне) відділення. Але завідувачка дивилась в якісь бумаги і казали що за мною треба понаблюдати, і вобше я цікавий випадок, і вдруг це я тільки так виглядаю, а по ходу в мене виявиться скритий псіхоз?!
Сказати шо я була в шоці, то нічого не сказати. Мої думки були як табун коней. Я старалась обдумати стиль своєї подальшої поведінки, бо розуміла, що не маю правда дати слабинку і зіграти їм на користь чи буду мовчати і не реагувати – скажуть, шо в ступорі, ушла в сєбя, і чим небудь напічкають. Або якщо почну пред’являти претензії і возмущатись – ввалять якогось заспокійливого. В них саме у відділенні була якась важна комісія з перевіркою. Коли комісія пішла, лікарі почали вирішувати, в яку палату мене покласти. Мій лікар, Іван Васильович, сказав що у «віп» - тобто, першу. Завідувачка почала співати про 4-ту. Потім ніби засумнівалась, безпардоно обміряла мене з ніг до голови і сказала: «Виглядає ніби чистою. Але хай буде в 4»!!!!!! Мені! В очі! Прийшли санітарки і повели мене з адмінкоридору з кабінетами і маніпуляційними до відділення…
В палаті було 12 жінок! Я стала 13-ю... Коли я почала розкладати речі, бо мала перевдягтись, то мене викликали знову в ординаторську. І все це під конвоєм санітарки. там були всі ці троє лікарів. Завідувачка крутила в рукай мій смарт і шарилась там… (маю надію, що на сайти не лазила. А всього лише в списку контактів…) Вона хотіла знайти когось з рідних. Але в мене там тільки імена, а не статуси. Тому попросила сказати їх номер моєї сестри, в якої моя дитина, щоб вияснити деякі подробиці про мене. Я дала номер і відключила смарт, віддала лікарці, і мене повели назад у відділення… Ви знаєте, що відчуваєш, коли за тобою захлопуються двері без ручки, а ти залишаєшся в повному відділенні психічно важко хворих жінок?! Це було якраз таке особливе важке відділення. Що вони плели моїй сестрі, я могла тільки здогадуватись. Я тільки не могла зрозуміти на підставі чого. Що і звідки вони взнали про мене такого? (( Поки я давала номер телефону, то в палаті санітарка перерила всі мої речі, білизну… все! Нічим не брезгували. Забрали ліки (і діаформін, і лоратадін, і ібупрофен) залишили тільки інгалятор. Забрали мою особисту чашку (бо вона виявилась керамічна, а значить її можна розбити і когось або себе зарізати – то мені вже хворі розповіли пізніше), забрали «роздуми Бітті» - це читання з 12 кроків, і забрали ту роздруковку, що ти, Юльця, мені кинула.
Забрали навіть маленьке дзеркальце (хоча в інших я бачила що були)
І я залишилась одна в палаті серед 12 психічно хворих жінок… У відділенні де не один десяток психічно важкохворих жінок різного віку і діагнозів… Я правда не хочу навіть щоб вам таке снилось…
На сьогодні поки все. Я справді дуже втомилась. Бо пригадуючи ті приниження, знову переживаю стрес. Там я була для всіх однією з …
Продовження тексту див. у коментах
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2015-07-01 10:14 am (UTC)Потім коли я писала розписку, то в сестринську зайшла завідуюча і якось не впевнено почала бурмотіти щось. Я не вслухувалась. Але зрозуміла що то було вибачення. Потім вона спитала як я почуваюсь. Я сказала що їхніми молитвами добре. Вона трохи образилась бо вирішила що я знущаюсь, а вона ж по доброму. Я сказала що також без сарказму.
Потім до дверей нас проводив мій лікар Іван Васильович. Я там розумію що на другий день здорових людей з свого відділення вони ніколи не випускали. Тому і вибачення їхні були якісь корявенькі. Мені їх аж шкода стало. Він також пробував виправдатись і пояснити їхню поведінку.
Шість психіатрів на чолі з начмедом визнали що я психічно здорова, без відхилень і повносправна. Правда в тому дурдомі (тут я в переносному значенні ))) якось тупанулось попросити в них якоїсь справочки для підтвердження ))) З дурки я винесла одне – з лікарями там жартували не можна ) Але в мене є лікарняний лист, про те що я дому провела в психіатричній лікарні. Правда не вказано в якому відділенні.
Я б не хотіла його нести на роботу. Тому думаю сьогодні сходити до невролога і попросити лікарняний через безсоння від 16 числа. І ще хоча б недільку не виходити на роботу. Думаю я того заслужила (( А ще планую шукати іншу роботу. Правда ще не знаю яку і де. Я не знаю що робити з цією жіночкою, бо психологом мені її важко назвати. Я не люблю конфліктів. Але вона ледь не скалічила моє життя. Мене то вона добряче підкосила. А ще вона казала що кожного року відправляє туди не одну людину. А та пані психіатр, що приймала мене, то вже в день виписки казала, що якщо я знаю людей, які потребують психіатричної допомоги, то щоб відправляла до них. Їм потрібні тут хворі! А ще в день поступлення в 4 відділення я чула як при мені лікарі говорили, що від реформ першими постраждають лікарі. А психіатрію надіються що зачепить останньою. І тут я вже й не знаю що подумати…
А ще. Добре що я більш-менш сильну психіку маю. І родичі і друзі в мене скажені і темпераментні )) приїхали, витягли. А уявіть, якщо туди потрапив хтось без родини, друзів, зав’язків. Скількох людей там так могли скалічити і залікувати?
Розум каже що маю притягти цю дамочку до відповідальності за наклеп. І що вона не відповідає займаній посаді і званню психолог. А по людськи шкода. На скільки ж вона має бути сама... з проблемами, щоб таке вчудити. А як християнка, то не хочу їй суду людського. Самий справедливий суд – Божий. І тому я в якомусь роздраї…
Хочу виспатись і все забути як страшний сон.
Знаєте, до лікарні я спала хоча б біля 4 годин на добу. ось вже дві ночі після мого "звільнення" я сплю близкьо 2 годин, а потім тупо дивлюсь в стелю, кручусь, вмовляю себе розслабитись і заснути. хожу як зомбі. дві останні ночі просинаюсь саме від того, що я змерзла. ноги і руки як лід. я навіть встати не можу за іншою ковдрою, бо мене трясе і тіло аж болить. я постійно хочу спати. але не можу. я постійно відчуваю голод. мені завтра на роботу. о 6 треба вийти з дому. а я без сил. вижата. не хочу нікого бачити. навіть друзів і родичі. в мене є лікарняний лист. але виписаний в психіатричній лікарні. я не уявляю як його комусь показати... я хочу тиші і спати. закутатись в одіяло і щоб мене ніхто не чіпав. ловлю себе на думці, що другий день десь в моїй підсвідомості залишилась картінка - темнуватий коридор відділення... іноді спливають образи тих хворих, з якими я провела лише добу. якби 6 психіатрів на їхньому консіліумі не визнали при свідках що я адекватна, психічних відхилень не маю і є повносправною, то я б подумала що божеволію. я лише добу там пробула. ну не можу ж я так глибоко це переживати. чи таки це наслідки стресу і нерви в мене не залізні?
no subject
Date: 2015-07-01 10:15 am (UTC)ну не можу ж я так стресанути від однієї доби там?
так, мені хочеться застерегти людей, щоб не були такими довірливими. але з іншого боку я так втомилась від бруду і стресів... знаєте, якби вже не пройшло 3 дні з того часу, як мені давали в психлікарні всього лише дві теблеточки і снодійне, я б подумала що я досі під дієї ліків. сьогодні в лікарні терапевт, яка лікувала мене не один рік і добре знає прямо запитувала чи мене чимось там лікували. і сказали побути вдома і поприймати адаптол. одна добра душа підкинула мені грошенят. піду в аптеку.
а я казала як в дурці ліки приймають? підходиш до медсестри з водою, щоб запити. тобі дають таблетку. ти випиваєш. а потім відкриваєш рота і язиком вліво-вправо - показуєш що ніде не схована. так робили хворі. точніш від них вимагали. на мене просто дивились уважно. але відкрити рота не просили.
поки я вам оце тут писала, ця дамочка прилетіла в костел до настоятеля! настоятель викликав брата Сергія і вони там в канцелярії розбирались. це мені особиста розвідка доклала, яка краєм вуха чула це все. з того що мені доклали, то брат таки на моєму боці. деталі поки що не знаю. але брат подзвонив мені після тої їхньої зустрічі, був в доброму гуморі, сказав що хоче побачитись, я запитала чи нічого не трапилось, то сказав що ні, все добре. я надіялась що вже все закінчилось...
потім вона таки до мене подзвонила. я навіть відповіла. священик просив це зробити. тільки якось не складно все звучало. якби не деякі дуже особисті моменти про які знала вона, і які мені озвучили в дурці, то може я б і повірила трохи більше... але ж звідки вони все те знали?
Та й не дуже зрозуміло було, чому коли в четвер вечерком я до неї дзвонила і вона не відповіла, бо каже що в неї голова боліла, то чому в п"ятницю вона не передзвонила мені, а подзвонила до тієї лікарки з якою домовлялась, щоб запиати як я?!
якщо я є у звичайному відкритому відділенні, і вона знає про це, то логічніше подзвонити до мене особисто, ні?
та й навіть якщо вона хотіла щось розпитати в лікарки, але взнає що мене в тому відділенні так і немає, то чому не почати дзвонити до мене і шукати мене, щоб взнати ДЕ Я?
з її ж слів, їй потім сказали в якому я відділенні була. і що мене звідти забрали вже. і вона від п"ятниці до самого понеділка НЕ ПОДЗВОНИЛА мені ні разу!
і в понеділок зранку не дзвонила.
вже коли я влетіла в лікарню, наробила там кіпішу, бо ніхто не хотів мені порадити заспокійливих і снодійного ))) і вимагали ще пройти купу лікарів (які в мене пройдені) а я не виспана і маєм підозру що таки все ще під дією тих препаратів, бо відпустило мене десь через днів 5!!! так от, коли я скаженіючи була не в одного лікаря (я вже до головного планувала йти ))))), бо почала з невролога, яка відправила мене до нарколога, який відправив мене до сімейного, до якого мене не пускали в реєстратурі... коротше, тільки коли в лікарні взнали де я була і з чиєю "допомогою" я туди потрапила, то тільки після того, як тільки я повернулась додому, то слідом за мною до монастиря приїхала психолог і тільки десь в 12:34 здається вона до мене подзвонила...
ну не складно якось виходить... чи то тільки мені так здається? (
Про таблетки
Мене тут просять дописати дещо про ліки. Точніше про всього лише дві пігулки, які мені згодували в дурці. Лише одну увечері. І одну вранці. Це не враховуючи снодійного.
Спочатку мені здавалось що лише дві таблетки нічого зо мною не «зроблять».
no subject
Date: 2015-07-01 10:16 am (UTC)На ранок в лікарні я відчувала якийсь легенький пофігізм. Все здавалось і не таким страшним. Зранку дали ще одну таблетку, і через якийсь час я відчула що якось мені чуток і веселіше стає. Правда коли почалась волокіта на той «консиліум», і я почала нервувати, то мене почало трохи «загрібати». Я відчувала що мені важко себе тримати в руках і контролювати і взагалі легко стаю знервованою і навіть місцями агресивною. Відчувала себе на якійсь емоційній гойдалці… Розумом все усвідомлювала і розуміла, що маю продовжувати тримати себе в руках і не піддаватись, але в той же час мене «смикало». А ще я відчувала що в мене дуже широко відкриті очі. Дзеркал в лікарні ж не було, але я відчувала, що я майже не кліпаю і мені здавалось, що мої очі просто «вистрибнуть». Зазвичай я навпаки, через частий головний біль ходжу з примруженими очима. А це таке неприємне відчуття, ніби в мене хвороба базедова…
Коли сестра зі священиком приїхали за мною до лікарні, то також помітили мій вираз обличчя. І потім коли вже ми були вдома, то й моя молодша сестра була шокована моїми очима. Очі були не натурально сильно відкриті та ще й зіниці. Вони були розширені. І розширені на стільки, що майже не було видно, що вони карі. Вони стали чорними. А відкриті були на стільки, що було видно не тільки темне, а й навіть біле навколо... (я не можу зараз правильно це описати, бо не дуже знаю як правильно тим більш українською всі ці штуки в будові ока називаються)) але думаю здогадатись можна. Через те я і відчувала такий біль і тиск в очах, бо їх справді чомусь «вивертало» (((
І навіть ще через пару днів після повернення додому я була ще добряче «знервована». Якщо чесно, то я не знаю як правильно описати той стан. Я була я сірник. Торкни і я запалаю. Я не думаю що то була реакція на стрес. Повірте, я ще й не в таких ситуаціях бувала ))) Тому було відчуття, що то таки дія ліків. «Легеньких» ліків, як казав лікар…
Потім з понеділка я пішла до лікарні, щоб просити продовжити мені лікарняний, бо потребувала часу для заспокоєння та й просто виспатись. В тій лікарні мене казило все! Зазвичай я стримано там поводжусь, бо знаю що нервувати і нариватись то собі ж дорожче. А того я разу я не могла стримати. Ще від псіхушки до того, як потрапила в нашу лікарню, я всі дні дуже зривалась на своїй дитині. Мені здавалось, що я божеволію. А коли зустрілась з моєю лікаркою-терапевтшою, яка багато років мене знає і лікує, то вона була шокована моїм виглядом. Вона кілька разів запитала чи мене там чимось лікували, чи мені щось там давали і чи я не знаю що саме! Бо вона також помітила мою нестриманість і вилуплені очі з розширеними зіницями! Ліки мені дали в четвер вечірні і в п’ятницю вранці. І вже після обіду мене забрали звідти. А в свою лікарню за лікарняним я прийшла в понеділок! І всі ці дні я ще була під дією чогось. Всі вихідні я була вдома і нікуди не виходила. Терапевт також порадила поки що нікуди не виходити і приймати адаптол. І ще мені поралити одне снодійте. Бо я не спала ще довго після того… І від того понеділка майже до кінця тижня мені ще щось робилось. Я не те що не могла спати. Я навіть не могла на місці посидіти. Я рибачила по місту на підборах і навіть не відчувала втоми. Я відправляла дитину в гості, щоб вона не страждала біля мене.
Судячи з того що нам озвучили (ну те, що було про мене написане в тому «сопровождающєм лістє», який в лікарні отримали ще раніше, чим я там впинилась), то в мене жуткая апатія і нєжєланіє жить і дєпрєсія і подавлєнность і разочарованіє і безрадостность і незаінтєрєсованность жизню і отсутствіє планов на нєйо і т.д., то мабуть вони тими волшебними таблєточками мене бодрили, чи що?
no subject
Date: 2015-07-01 10:17 am (UTC)А скількох таких як я, там могли «підлікувати», і скількох скалічених людей могли звідти випустити з тавром і діагнозом?
Це був страшний досвід. І тепер, коли я чую як хтось говорить про депресії, психологів, психотерапевтів, консультації, або просто жартує про дурку, то мені хочеться сказали: «Люди, не треба. Не треба ні просити допомоги в таких «спеціалістів», ні тим більш жартувати про те, про що нічого не знаєте…»
Звідти я винесла одне, що кожен, КОЖЕН з вас є потенційним клієнтом цього закладу. Просто ще не «підвернувся» привід, щоб вас туди запроторити…