Глас Васин

Частина 2.
Потім вже пізніше, часу не знаю бо була в палаті, а годинник тільки в коридорі на стіні, був «обход». Всі лікарі разом ходили по палатах. Але це аби рахувалось. Підходили до кожного, і просто запитували, чи їм добре, чи їм краще. І всі ж погоджувались. Спочатку до мене підлетіла завідуюча. Почала говорити щось про те, що призначать снодійне, бо я ж погано сплю. Я з цим і не спорила. Потім коли вона відійшла, то підійшов мій лікар, сказав що буде лікувати мене чимось легеньким. Поки що. І також сказав про снодійне. Я попросила в нього, щоб дав команду медсестрі, щоб я могла подзвонити дитині. Він пообіцяв записати мене в той список. Мені чомусь здавалось, що він здогадувався, що дзвонити я буду в першу чергу не дитині, а комусь, хто може витягти мене. І його слова «Поки що», я сприйняла по своєму. Чомусь подумала що далі можуть призначити щось сильніше, і тоді я можу стати не дуже адекватною. І поки мої мене тут знайдуть, то я вже й слину можу пускати і на стіни лізти... Десь таке пролетіло в моїй головешці…Дозволяють хворим, яких записали в список, дзвонити рідним тільки десь після 19.00, навіть ближче до 20.00. Я думала не дотягну! А раптом він обманув, аби я відстала.
Щоб не поїхати дахом від нудьги, я почала записувати все, що лізло в голову. Не вдумуючись і не підбираючи слів. Дяка Богу, що хоч блокнот і ручку мені залишили! Знаєте, самими адекватними серед хворих виявились дві алкоголічки вже відкапаних після добрячих запоїв зі всіма ісходящими наслідками. Звичайно, вони дивні на фоні здорових людей, але вони такі звичні і передбачувані своїми примітивними і пошлими жартами, і дурними розмовами які вони класні, скільки можуть випити і як всі мужики хочуть тільки їх. Я пробувала виходити і просто ходити коридором. Подалі від запаху в палаті, від дурних депресивних або примітивних розмов і ідіотського (тут йдеться в прямому значенні) сміху не в тему… Правда тоді я ставала схожою на деяких пацієнток. І я бачила що персонал спостерігає за мною. Зараз я просто перепишу сюди оті записи. Вибачайте. Вони ніякі. Я писала швидко. Бо мала десь вилити те що бачила. Але переживала, щоб медперсонал не побачив і не забрали блокнот. Проте хворі дивились на мене як на велику людину, деякі думали шо я журналістка і готові були розказувати свої історії. Іноді здавалось, що всі ці люди тут роблять? Деякі виглядають ніби нормальними. Поки не починають говорити. Спочатку все йде більш менш логічно, а потім… перестрибують з теми на тему, ні логіки ні зв"язку в їхніх думках немає... Саме дивне що в мене не було паніки. Реально спокій. Іноді пролітала думка – а раптом мене таки не зможуть знайти? Але спокій, який Бог давав мені був сильніший. Мені реально було шкода всіх тих жінок (((

Далі переписую зі свого блокнота.

Я в дурці. День 1 (я ж не думала, що на наступний ранок мене звідти витягнуть)
«Думаю психологів і їхню братію викреслю з життя. Брехуни і маніпулятори. Від А.В. (це психологіня) такого не очікувала. Брат Сергій (мій священик) був правий. Для чого це допущено? Звинувачувати себе не планую. Планую використати цей досвід. Бо тут дурдом ще той! 4 відділення! Ти тут – ніхто. Вирішують за тебе. Забирають речі. Безправне, безхребетне. Всі слова і твої реакції будуть використані проти тебе. Втрачаю довіру, яку й так не дуже маю.»
«13!!! ліжок в палаті. 13 тєл! Штин (запах) ще той! Забрали смарт. Забрали гаманець, ключі, зарядне, ліки, КНИЖКИ! Санітарки перерили мої речі! Хворі… це треба писати окремо. Тут хоч не хоч, а дахом можна поїхати. Мабуть тому психіатри всі такі… загадкові. Думками посилаю молитви бр. Сергію. Як у воду дивився.»