Глас Васин

Я швидко в піжаму і в ліжко. І тут почалось. Думаю тиск був між 160-180. Судячи з мого стану. Я не могла встати з ліжка. Прошу хворих покликати медсестру щоб поміряла. А вони кажуть щоб я йшла на коридор її сама позвала і попросила. Мене почало нудіти. Ні очей від болю і головокружіння відкрити не могла, ні стояти нормально на ногах. Якось на автопілоті доповзла до туалету. Мене нуділо і я пробувала блювати. А чим? Але спазми в шлунку брали. Пару хворих прийшли дивитись на мене. Тут саме змінились медсестри, і нова, що заступила на зміну, почувши дивні звуки з туалету, забігла подивитись. Я вже вмивалась холодною водою. Після того як я «позбавилась» таблетки, яка можливо і подразнювала мій шлунок, і вмившись і намочивши голову холоднючою водою, відчула що почало відпускати. Медсестра запропонувала поміряти тиск. Повела в їхній коридор. Тиск почав падати, як я і підозрювала. Був вже 145/100. З таким я вже могла трохи рухатись. Ми ще постояли на коридорі з нею і порозмовляли. Приємна жінка, і здається здогадувалась, що в мене з головою все в нормі. Радила не переживати, і що може завтра все проясниться. І щоб я говорила з лікарем. Я знову поповзла в палату. Бо була дуже знесилена. Це вже була десь 8 година. Я закуталась в ковдру і пробувала заснути. В палаті горіло світло, всі розмовляли, сміялись і шелепотіли торбами. Коли я була десь на межі засинання, до мене підійшла медсестра і спитала чи таки давати мені снодійне. Я сказала що справді хочу заснути, але дуже голосно в палаті. Вона дала таблетку і гаркнула до остальних, що вже відбій і має бути тиша. Я провалилась.
Прокинулась десь біля 5 ранку. Навіть не здогадувалась що день мені готує. Просто лежала в ліжку і не хотіла вставати. Я в дурці. А значить можу дозволити собі розслабитись ) Тим більш, лікарів ще не було. А хворі, коли бачили що я не сплю чи дивлюсь на них, то зразу ж підходили до мене порозмовляти.
Знаєте, зараз це все здається таким спокійним. І чого було тоді нервувати і переживати? То ж все закінчилось добре. Але тоді, в стінах того «санаторію» одна думка бовталась в голові – як довго я тут витримаю без сліз.
Третю ніч "сон" трохи більше 2 годин. Чую як дитина крутиться і сміється крізь сон. Як тарабанить, мабуть, дощик за вікном. Навела будильник на 5 ранку. Заснула не раніше 22.00. Десь від 00:40 вже пару разів вставала просто походити з надією втомитись і заснути. Не сплю. Дивлюсь у вікно, стелю, стіну. Думала сьогодні йти в садочок. Бачу що таки піду в лікарню. Хай продовжують лікарняний. Він офіційний, має бути оплачуваний. Боюсь щоб знов не знепритомніти на роботі. Один раз таке було, правда від перевтоми. Зараз боюсь чи не потемніє від недосипання. Вчора зірвалась на дитині ((

Частина 3. Останні години в дурці. Закінчення.
Мій ранок почався точно не з кави. Спочатку була психолог. Розмовляли, потім купа якихось малюнків. Вибрати зайве з 4 і об’єднати 3 остальні одним словом. Потім великі ч/б малюнки, двозначні. Там можна було побачити і вбивства, агресію і скандали, але мені чомусь бачились обійми, задумливість і граючі дітки. Потім мене повернули до палати.
Не знаю котра була година, я з ліжка не вставала, і навіть коли йшла коридором, то на годинник не дивилась. Мене викликали до лікарів. Вперше. Спочатку в ординаторській було здається лише три лікарі з цього відділення. Почали співати про моє переведення в більш відкрите відділення, тобто в те, куди і мала, в психосоматичне 18. Я запитувала чи я психічно хвора, і якщо так, то який діагноз, а якщо діагнозу немає, то від чого лікувати планують? (я це в них і вчора (тобто в четвер запитувала, коли обіцяли, що я в них побуду і мене трохи підлікують!) Вони почали щось про те, що я ж таки погано сплю, мені треба відпочити від життя, поживу там трохи, заспокоюсь. Я запитала «А там я жити не буду, якщо маю від життя відпочивати?» і сказала що хочу додому. Мене відправили до палати ніби подумати.