«видали якусь таблетку. Лікар обіцяв для сну. Але я не впевнена. Ще рано для снодійного. Зараз десь тільки сьома година вечора. Лікар обіцяв що ПОКИ буде лікувати чимось легким. Завтра буду робити спробу достукатись до його здорового глузду. Здається він сам не дуже розуміє що я тут роблю. Але завідуючу сказала що цікавий в мене випадок. І взагалі, а може в мене скритий психоз.» «Кажуть що десь скоро нас поведуть з відділення на той коридор, де кабінети, і там по списку будуть видавати телефони. Хворі казали, що час і кількість дзвінків не обмежена. Поки поговориш. Ручок на дверях не має. Не втечеш. Медсестра щось собі там пише. А хворі блукають по коридору і розмовляють.» Коли я прийшла за телефоном, я вже добряче кашляла. Санітарка подивилась на мене і таки вирішила дати мені лоратадін. Далі я, замість дитини, подзвонила своїй сестрі. Бо ж вони їй дзвонили і якусь пургу городили. Я здогадувалась що щось відбувається за моєю спиною. Я погано вже не дуже детально пам’ятаю про що ми говорили. Бо Тоня (моя старша сестра) хотіла розказати мені, що чула і що мої сестри планують, я хотіла швидко розповісти хоча б коротенько що тут, де я і що мені може світити. Я боялась що коли медперсонал почує про що я говорю (планую як мене звідси вирвати), то заберуть телефон. Телефон вони не забрали. Просто почали волати на коридор чи я вже поговорила. Бо я сестрі своїй казала, що аби мене звідси вирвали, а в наше місто я приїду і психологіню знайду і під землею. Бо! Виявилось, що лікарі дзвонили моїй сестрі після того, як я їм дала її номер, і почали розказувати ЩО я і голоси чую, і суїцид планую! Ви можете собі уявити що мої рідні думали і пережили? Коли почали волати, щоб я віддавала телефон, то я попросила Тоню (сестру) подзвонити брату Сергію (священику) і розказати йому це. І може він щось придумає. Бо лікарі сестрам моїм дозволили мене провідати. І ці відвідини планувались аж на понеділок-вівторок. Не пам’ятаю, але здається я Тоні казала, що лікар ПОКИ ЩО пообіцяв легкі препарати. А раптом до вівторка це "поки що" закінчиться? Реально було страшнувато, а якщо мене не витягнуть до того, коли мене нафарширують якоюсь хрєнью. Потім я спробувала ще набрати брата Сергія, але він був на реколекціях братів і збивав дзвінок. Він же не знав де я. Поки несла телефон до сестринської, бо та стояла вже в дверях і дивилась на мене (бо ж чула всю мою розмову), то ще набрала свою молодшу сестру, щоб заспокоїти. Сказала що деталі може взнати в нашої старшої. І щоб подзвонила моїй кумі і заспокоїла що я жива. Бо я ж мала всім відзвонитись, що добралась. А коли була в лікарі, то відключила смарт, щоб всі здогадались, що щось може бути не те… В смарті була купа "вхідних" до мене. дзвонили і подруги, і сестра-монахиня. Тільки психологиня не дзвонила. і коли я набрала її, щоб "подякувати" і почути хоч якісь виправдання, то вона не відповідала. Я здала телефон і попленталась у відділення. Стало трохи полегше. Бо чула своїх, і знала що вони щось придумають. Але це був четвер, до вівторка ще було далеко… ((( Коли прийшла в палату, зрозуміла що мені погано, тиск почав рости.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
timeasmymeasure
no subject
Date: 2015-07-01 10:08 am (UTC)«Кажуть що десь скоро нас поведуть з відділення на той коридор, де кабінети, і там по списку будуть видавати телефони. Хворі казали, що час і кількість дзвінків не обмежена. Поки поговориш. Ручок на дверях не має. Не втечеш. Медсестра щось собі там пише. А хворі блукають по коридору і розмовляють.»
Коли я прийшла за телефоном, я вже добряче кашляла. Санітарка подивилась на мене і таки вирішила дати мені лоратадін. Далі я, замість дитини, подзвонила своїй сестрі. Бо ж вони їй дзвонили і якусь пургу городили. Я здогадувалась що щось відбувається за моєю спиною.
Я погано вже не дуже детально пам’ятаю про що ми говорили. Бо Тоня (моя старша сестра) хотіла розказати мені, що чула і що мої сестри планують, я хотіла швидко розповісти хоча б коротенько що тут, де я і що мені може світити. Я боялась що коли медперсонал почує про що я говорю (планую як мене звідси вирвати), то заберуть телефон. Телефон вони не забрали. Просто почали волати на коридор чи я вже поговорила. Бо я сестрі своїй казала, що аби мене звідси вирвали, а в наше місто я приїду і психологіню знайду і під землею. Бо! Виявилось, що лікарі дзвонили моїй сестрі після того, як я їм дала її номер, і почали розказувати ЩО я і голоси чую, і суїцид планую! Ви можете собі уявити що мої рідні думали і пережили? Коли почали волати, щоб я віддавала телефон, то я попросила Тоню (сестру) подзвонити брату Сергію (священику) і розказати йому це. І може він щось придумає. Бо лікарі сестрам моїм дозволили мене провідати. І ці відвідини планувались аж на понеділок-вівторок. Не пам’ятаю, але здається я Тоні казала, що лікар ПОКИ ЩО пообіцяв легкі препарати. А раптом до вівторка це "поки що" закінчиться? Реально було страшнувато, а якщо мене не витягнуть до того, коли мене нафарширують якоюсь хрєнью. Потім я спробувала ще набрати брата Сергія, але він був на реколекціях братів і збивав дзвінок. Він же не знав де я.
Поки несла телефон до сестринської, бо та стояла вже в дверях і дивилась на мене (бо ж чула всю мою розмову), то ще набрала свою молодшу сестру, щоб заспокоїти. Сказала що деталі може взнати в нашої старшої. І щоб подзвонила моїй кумі і заспокоїла що я жива. Бо я ж мала всім відзвонитись, що добралась. А коли була в лікарі, то відключила смарт, щоб всі здогадались, що щось може бути не те… В смарті була купа "вхідних" до мене. дзвонили і подруги, і сестра-монахиня. Тільки психологиня не дзвонила. і коли я набрала її, щоб "подякувати" і почути хоч якісь виправдання, то вона не відповідала.
Я здала телефон і попленталась у відділення. Стало трохи полегше. Бо чула своїх, і знала що вони щось придумають. Але це був четвер, до вівторка ще було далеко… ((( Коли прийшла в палату, зрозуміла що мені погано, тиск почав рости.