На сьогодні я навіть і не знаю як вони називались, хоча одна з хворих, та що вчителька іноземних мов, мені казала. Там хворі багато що знають. На ранок в лікарні я відчувала якийсь легенький пофігізм. Все здавалось і не таким страшним. Зранку дали ще одну таблетку, і через якийсь час я відчула що якось мені чуток і веселіше стає. Правда коли почалась волокіта на той «консиліум», і я почала нервувати, то мене почало трохи «загрібати». Я відчувала що мені важко себе тримати в руках і контролювати і взагалі легко стаю знервованою і навіть місцями агресивною. Відчувала себе на якійсь емоційній гойдалці… Розумом все усвідомлювала і розуміла, що маю продовжувати тримати себе в руках і не піддаватись, але в той же час мене «смикало». А ще я відчувала що в мене дуже широко відкриті очі. Дзеркал в лікарні ж не було, але я відчувала, що я майже не кліпаю і мені здавалось, що мої очі просто «вистрибнуть». Зазвичай я навпаки, через частий головний біль ходжу з примруженими очима. А це таке неприємне відчуття, ніби в мене хвороба базедова… Коли сестра зі священиком приїхали за мною до лікарні, то також помітили мій вираз обличчя. І потім коли вже ми були вдома, то й моя молодша сестра була шокована моїми очима. Очі були не натурально сильно відкриті та ще й зіниці. Вони були розширені. І розширені на стільки, що майже не було видно, що вони карі. Вони стали чорними. А відкриті були на стільки, що було видно не тільки темне, а й навіть біле навколо... (я не можу зараз правильно це описати, бо не дуже знаю як правильно тим більш українською всі ці штуки в будові ока називаються)) але думаю здогадатись можна. Через те я і відчувала такий біль і тиск в очах, бо їх справді чомусь «вивертало» ((( І навіть ще через пару днів після повернення додому я була ще добряче «знервована». Якщо чесно, то я не знаю як правильно описати той стан. Я була я сірник. Торкни і я запалаю. Я не думаю що то була реакція на стрес. Повірте, я ще й не в таких ситуаціях бувала ))) Тому було відчуття, що то таки дія ліків. «Легеньких» ліків, як казав лікар… Потім з понеділка я пішла до лікарні, щоб просити продовжити мені лікарняний, бо потребувала часу для заспокоєння та й просто виспатись. В тій лікарні мене казило все! Зазвичай я стримано там поводжусь, бо знаю що нервувати і нариватись то собі ж дорожче. А того я разу я не могла стримати. Ще від псіхушки до того, як потрапила в нашу лікарню, я всі дні дуже зривалась на своїй дитині. Мені здавалось, що я божеволію. А коли зустрілась з моєю лікаркою-терапевтшою, яка багато років мене знає і лікує, то вона була шокована моїм виглядом. Вона кілька разів запитала чи мене там чимось лікували, чи мені щось там давали і чи я не знаю що саме! Бо вона також помітила мою нестриманість і вилуплені очі з розширеними зіницями! Ліки мені дали в четвер вечірні і в п’ятницю вранці. І вже після обіду мене забрали звідти. А в свою лікарню за лікарняним я прийшла в понеділок! І всі ці дні я ще була під дією чогось. Всі вихідні я була вдома і нікуди не виходила. Терапевт також порадила поки що нікуди не виходити і приймати адаптол. І ще мені поралити одне снодійте. Бо я не спала ще довго після того… І від того понеділка майже до кінця тижня мені ще щось робилось. Я не те що не могла спати. Я навіть не могла на місці посидіти. Я рибачила по місту на підборах і навіть не відчувала втоми. Я відправляла дитину в гості, щоб вона не страждала біля мене. Судячи з того що нам озвучили (ну те, що було про мене написане в тому «сопровождающєм лістє», який в лікарні отримали ще раніше, чим я там впинилась), то в мене жуткая апатія і нєжєланіє жить і дєпрєсія і подавлєнность і разочарованіє і безрадостность і незаінтєрєсованность жизню і отсутствіє планов на нєйо і т.д., то мабуть вони тими волшебними таблєточками мене бодрили, чи що?
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
timeasmymeasure
no subject
Date: 2015-07-01 10:16 am (UTC)На ранок в лікарні я відчувала якийсь легенький пофігізм. Все здавалось і не таким страшним. Зранку дали ще одну таблетку, і через якийсь час я відчула що якось мені чуток і веселіше стає. Правда коли почалась волокіта на той «консиліум», і я почала нервувати, то мене почало трохи «загрібати». Я відчувала що мені важко себе тримати в руках і контролювати і взагалі легко стаю знервованою і навіть місцями агресивною. Відчувала себе на якійсь емоційній гойдалці… Розумом все усвідомлювала і розуміла, що маю продовжувати тримати себе в руках і не піддаватись, але в той же час мене «смикало». А ще я відчувала що в мене дуже широко відкриті очі. Дзеркал в лікарні ж не було, але я відчувала, що я майже не кліпаю і мені здавалось, що мої очі просто «вистрибнуть». Зазвичай я навпаки, через частий головний біль ходжу з примруженими очима. А це таке неприємне відчуття, ніби в мене хвороба базедова…
Коли сестра зі священиком приїхали за мною до лікарні, то також помітили мій вираз обличчя. І потім коли вже ми були вдома, то й моя молодша сестра була шокована моїми очима. Очі були не натурально сильно відкриті та ще й зіниці. Вони були розширені. І розширені на стільки, що майже не було видно, що вони карі. Вони стали чорними. А відкриті були на стільки, що було видно не тільки темне, а й навіть біле навколо... (я не можу зараз правильно це описати, бо не дуже знаю як правильно тим більш українською всі ці штуки в будові ока називаються)) але думаю здогадатись можна. Через те я і відчувала такий біль і тиск в очах, бо їх справді чомусь «вивертало» (((
І навіть ще через пару днів після повернення додому я була ще добряче «знервована». Якщо чесно, то я не знаю як правильно описати той стан. Я була я сірник. Торкни і я запалаю. Я не думаю що то була реакція на стрес. Повірте, я ще й не в таких ситуаціях бувала ))) Тому було відчуття, що то таки дія ліків. «Легеньких» ліків, як казав лікар…
Потім з понеділка я пішла до лікарні, щоб просити продовжити мені лікарняний, бо потребувала часу для заспокоєння та й просто виспатись. В тій лікарні мене казило все! Зазвичай я стримано там поводжусь, бо знаю що нервувати і нариватись то собі ж дорожче. А того я разу я не могла стримати. Ще від псіхушки до того, як потрапила в нашу лікарню, я всі дні дуже зривалась на своїй дитині. Мені здавалось, що я божеволію. А коли зустрілась з моєю лікаркою-терапевтшою, яка багато років мене знає і лікує, то вона була шокована моїм виглядом. Вона кілька разів запитала чи мене там чимось лікували, чи мені щось там давали і чи я не знаю що саме! Бо вона також помітила мою нестриманість і вилуплені очі з розширеними зіницями! Ліки мені дали в четвер вечірні і в п’ятницю вранці. І вже після обіду мене забрали звідти. А в свою лікарню за лікарняним я прийшла в понеділок! І всі ці дні я ще була під дією чогось. Всі вихідні я була вдома і нікуди не виходила. Терапевт також порадила поки що нікуди не виходити і приймати адаптол. І ще мені поралити одне снодійте. Бо я не спала ще довго після того… І від того понеділка майже до кінця тижня мені ще щось робилось. Я не те що не могла спати. Я навіть не могла на місці посидіти. Я рибачила по місту на підборах і навіть не відчувала втоми. Я відправляла дитину в гості, щоб вона не страждала біля мене.
Судячи з того що нам озвучили (ну те, що було про мене написане в тому «сопровождающєм лістє», який в лікарні отримали ще раніше, чим я там впинилась), то в мене жуткая апатія і нєжєланіє жить і дєпрєсія і подавлєнность і разочарованіє і безрадостность і незаінтєрєсованность жизню і отсутствіє планов на нєйо і т.д., то мабуть вони тими волшебними таблєточками мене бодрили, чи що?