Може через хвилин 10-15 мене знову викликали. Там вже було 5 лікарів! Була ще ота старенька пані лікарка, що приймала мене у приймальному відділенні і ще якась, якої я не бачила. Тої блондинки що багато і голосно до мене чіплялась чомусь не було. Всі улибались і говорили до мене як до дурнуватої. Почали впрошувати перевестись в 18. Лікарка та що мене приймала і планувала бути моїй лєчащим сказала що я дуже цікава особа і їй дуже цікавий мій життєвий досвід (вони ж по кілька десятків разів запитували в мене одне й те ж саме. Всі деталі життя. І про родину, дітей, сімейний і соціальний статус) і що їй дуже цікаво взнати більше про 12 кроків для співзалежних і т.д. Всі два дні я просила їх тільки сказати мені, що там в моїй картці написане! Бо я бачила що вони постійно там щось читають і звіряють мої слова. Вони казали що там нічого не написане і вони просто зі мною спілкуються. Спочатку я казала що хочу тільки додому. Але розуміла, що в даному випадку, не знаючи коли мої рідні приїдуть, то краще таки погодитись на 18, чим бути ще тут. Я сказала що хай роблять що хочуть, бо я втомилась (у 18 відділенні смарт буде в мене, а значить звідти точно можна підняти тривогу))) і що я розумію, що дуракі люблять ласку, але мене це вже дістало. Вони засміялись і знову відпустили до палати. Тільки я знову завалилась на ліжко, як заходить санітарка і знову кличе. Тепер вже каже що викликає завідуюча. Йду. Заглядаю до кабінету. Пусто. Санітарка каже заглянути в двері, що виходять на коридор. Там така кімнатка є між входом і відділенням. Як виявилось для побачень. Намальовуюсь я в дверях, а там моя старша сестра, її чоловік і брат Сергій (священик)! Бачили б ви їхні фізії… з такими пожованими писками і скаженими очами вони мають бути в дурці, а не я )) тому я, щоб їх розслабити, почала як завжди валяти дурку і жартувати. Ніби це не я добу пробула між хворих. Вони мене навіть заспокоїти пробували, бо боялись що лікарі мене вже точно тут залишать ))) Як виявилось вони тут сидять вже давненько. Швидше за все що коли мене тягали до «консіліум», то мої вже були за дверима. Бо їм сказали що я майже погодилась на 18. Звичайно, я ж не знала що моє визволення за дверима! Було б смішно, щоб я по добрій волі захотіла залишитись в 4! Потім нас почали тягати в ординаторську. І всіх разом. І по черзі. То мене, то їх. То тільки я з сестрою. Тасували нас як могли. Я бачила що вони тиснуть на мою сестру, пробують маніпулювати і таки добитись згоди, щоб я залишилась в лікарні, правда в 18 (відкритому психосоматичному) відділенні. Я не дуже знаю, про що вони говорили моїм коли не було мене, і ще до того як ми побачились, але! Виявилось що мене не можуть просто так на другий день випустити з лікарні, бо на мене написана ціла «дєпєша» (так сказав мій лікар) і правда, мені вперше показали (правда здалеку) листок А4 формата плотненько так надрукований від початку і до кінця. З того що я зрозуміла, то там писалось шо я ледь не бомжиха, яка не маю де жити, і тому живу в монастирі (ви то в курсі де я живу і чому). Що я прийшла до психолога неохайно одягнута (я була в звичайних штанях і чоботях на низькій ході, бо о 6 ранку йшла прибирати в садочок і зразу ж звідти прийшла до неї). Що я готуюсь вчинити самогубство і втомилась від життя (ну тут цілий мікс з подій мого життя за останні 5 років. Бо вона вчепилась за смерть мами. + мою розчавленність від втоми і деякі моменти, про які говорили, але які вона почула саме так, як їй хотілось. Розмовляли ми з нею лише один раз і то менше години!!! І вона встановила мені діагноз. На підставі якого на мене була накатана ціла поема... Слова були вирвані з контексту, деякі роздуми над смертю мами виглядали як мої плани і думки сьогодення) і чомусь там ще було написане що я чую голоси і здається маю провали в пам’яті… Листа не дали прочитати, тому точно не скажу що там було ще. я ж була не втому статусі, щоб мені давали "доки". я думала що рідним давали те подивитись. виявилось що ні. також показували здалеку. Але саме через той папірець лікарі і не розуміли що відбувається. Сказали що так просто мене без дозволу начмеда не можуть випустити. Ми чекали, поки прийде ще одна лікарка – начмед. І все почалось знову. Питання-відповіді. В мене вже голова йшла обертом. Я не знати скільки разів чула ці питання за останню добу.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
timeasmymeasure
no subject
Date: 2015-07-01 10:11 am (UTC)Тільки я знову завалилась на ліжко, як заходить санітарка і знову кличе. Тепер вже каже що викликає завідуюча. Йду. Заглядаю до кабінету. Пусто. Санітарка каже заглянути в двері, що виходять на коридор. Там така кімнатка є між входом і відділенням. Як виявилось для побачень. Намальовуюсь я в дверях, а там моя старша сестра, її чоловік і брат Сергій (священик)!
Бачили б ви їхні фізії… з такими пожованими писками і скаженими очами вони мають бути в дурці, а не я )) тому я, щоб їх розслабити, почала як завжди валяти дурку і жартувати. Ніби це не я добу пробула між хворих. Вони мене навіть заспокоїти пробували, бо боялись що лікарі мене вже точно тут залишать )))
Як виявилось вони тут сидять вже давненько. Швидше за все що коли мене тягали до «консіліум», то мої вже були за дверима. Бо їм сказали що я майже погодилась на 18. Звичайно, я ж не знала що моє визволення за дверима! Було б смішно, щоб я по добрій волі захотіла залишитись в 4!
Потім нас почали тягати в ординаторську. І всіх разом. І по черзі. То мене, то їх. То тільки я з сестрою. Тасували нас як могли. Я бачила що вони тиснуть на мою сестру, пробують маніпулювати і таки добитись згоди, щоб я залишилась в лікарні, правда в 18 (відкритому психосоматичному) відділенні. Я не дуже знаю, про що вони говорили моїм коли не було мене, і ще до того як ми побачились, але! Виявилось що мене не можуть просто так на другий день випустити з лікарні, бо на мене написана ціла «дєпєша» (так сказав мій лікар) і правда, мені вперше показали (правда здалеку) листок А4 формата плотненько так надрукований від початку і до кінця. З того що я зрозуміла, то там писалось шо я ледь не бомжиха, яка не маю де жити, і тому живу в монастирі (ви то в курсі де я живу і чому). Що я прийшла до психолога неохайно одягнута (я була в звичайних штанях і чоботях на низькій ході, бо о 6 ранку йшла прибирати в садочок і зразу ж звідти прийшла до неї). Що я готуюсь вчинити самогубство і втомилась від життя (ну тут цілий мікс з подій мого життя за останні 5 років. Бо вона вчепилась за смерть мами. + мою розчавленність від втоми і деякі моменти, про які говорили, але які вона почула саме так, як їй хотілось. Розмовляли ми з нею лише один раз і то менше години!!! І вона встановила мені діагноз. На підставі якого на мене була накатана ціла поема... Слова були вирвані з контексту, деякі роздуми над смертю мами виглядали як мої плани і думки сьогодення) і чомусь там ще було написане що я чую голоси і здається маю провали в пам’яті…
Листа не дали прочитати, тому точно не скажу що там було ще. я ж була не втому статусі, щоб мені давали "доки". я думала що рідним давали те подивитись. виявилось що ні. також показували здалеку. Але саме через той папірець лікарі і не розуміли що відбувається. Сказали що так просто мене без дозволу начмеда не можуть випустити. Ми чекали, поки прийде ще одна лікарка – начмед. І все почалось знову. Питання-відповіді. В мене вже голова йшла обертом. Я не знати скільки разів чула ці питання за останню добу.