dekarmi | Как одной женщине явилась Богородица

На Благовещенье виделся с одной знакомой православной женщиной (сама из-под Киева) и записал на диктофон ее рассказ о том, что она пережила в своей жизни. Точнее, не во всей жизни, а только в период, связанный с армейско-дедовщинной службой ее сына, в конце прошлого тысячелетия. Всего получилось более 40 минут аудиозаписи. Сейчас вот только дошли руки распечатать оттуда кое-что в текст - о явлении Богородицы (о том, которое было не во сне). Что эта женщина не врет, не фантазирует и не бредит, я не сомневаюсь.

... (Міністр оборони) сказав: «Ваш син через 2 неділі строком – може, даже менше (якраз осінню був якийсь праздник у нас – я вже тепер й забула, який день) і після свят приведуть його додому». Я приїхала додому. Пройшла неділя, друга – нема нічого. І якраз був празник Казанської Божої Матері. [..] Перед тим знов була у міністра оборони [..] аж ноччю попала додому. Тоді дощ був, не сильно великий, но густий, і я трохи намокла... Я так восстала. Не знаю - на мене, навєрно, напав злий дух. Обично я молюся, читаю молитви. А то я дивилась на ікони і кажу: «Господи, скіки я молюся Тобі, скіки я прошу Тебе! І ти нічим мені не хочеш допомогти!». А рядом ікони Божої Матері. Я кажу: «Ти не любиш мене так, як потрібно це Богові». Ну, восстала і кричу. А на Матір Божу кажу: «Я Тебе прошу весь час, щоб Ти сина мого визволила, попросила Свого Сина – Він же Тебе любить і Тобі уступить». Своїми словами. Восстала і на Матір Божу. «Ти не любиш мене! Не любиш Ти мене! І що Ти за Матір Божа?! Не любиш Ти мене!», - кричу. «І Сина Свого Ти не молиш за сина мого!». І тепер я тіки так буду робить, як усі: не моляться, не постяться, їдять все, живуть як.. Ну, буду жить так, як усі. Не буду жить так, як раньше жила, а перейду на такий образ життя. Всьо, не буду з завтрашнього дня я нічого робить. Заснула я, а утром мене рано будять сусіди і кажуть: «Сьодні празник, ти ще неділю тому просила, що в цей день поїдеш в храм». [...] Я сиділа і ні слова не сказала їм нічо. І не хотілось мені ні їхать, вже нічого. Тому що я даже і міністру оборони вже не повірила, що буде мій син через 2 неділі. [...]
Приїхала в храм. В цей день отець В. служив службу. Він весь час молився на кожній службі за мого сина. Ніколи я не чула, щоб на службах батюшка так просив ревно за кого-то. [...] Після служби він положив на мене Євангелію, він читав молитви. Була пєвча коло мене, було людей дуже багато. І він просив: «Давайте помолимось разом за її сина, щоб Господь поміг його [перевести ближче до дому]». Вони всі моляться, а я ні слова не кажу. Тільки слухаю, що вони говорять. [...]
А дощ і на цей день вже начав моросить після служби. Він був не такий сильний.. Ну, як мжичка. Але асфальт від нього мокренький такий. Я сиджу в стороні біля храму, де скамейки. В мене що-то питають, а я не відповідаю. Отець В., правда, підходив до мене. «Вам погано?» Я йому нічого не сказала. Тіки він зрозумів, що мені недобре. Винесли мені водички, я випила. І сиджу, дивлюсь в одну точку, як одрешонная. Дивлюсь на забор – наче до воріт хто-то йде. І главно, така жінка яка-то наче… незрозуміле якесь вбрання в неї. Ну, таке чисте, нове. Ну, так от воно мені показалось... Нікого в церкві в такій одежі я не бачила – я ж бачу всіх прихожан храму. Я всіх їх уже знаю. А то незнайома людина. І не стара, і не молода, і не зрозуміло, яких вона літ. Але коли вона ближче стала підходити до воріт і зайшла вже в двір храму, я на неї як гляну – а у мене все давило, боліло все тіло, в мене така була тяжесть в грудях – я на неї як глянула, а очі прямо в саме серце мені глянули, в самісіньке серце. І так мені тепло було! Вона йде на мене прямо, йде до мене і дивиться. Но у неї в правій руці була палка, така коцюба. Не така, як продають в аптеці палки з ручкою, а така була вона інача. А ще внизу такої палки резинка така є надіта, щоб не ковзало. А там не резинка, а такий кусочок білої тканини. Чиста тканина, як нова. І зав’язана без узелочків. Главне, що стає вона на асфальт, становить цю коцюбу – на той тряпці должно буть шото грязне. Асфальт же не дуже-то чистий. Тут ще чисто, але вона ж іще йшла і на вулиці, значіть там повинен бути пісок, грязь яка-то. А вона наче стає її і не докасається землі. Чи чому вона в неї така білосніжна? А сама дивлюсь на неї. Вона підійшла до мене і сразу коцюбу поставила. Обняла мене, но погляду не відводить од мене. Обняла мене, кріпко до себе прижала і каже мені: «А я люблю тебе. А я люблю тебе. А я люблю тебе". І з таким.. Голос такий.. Вроді би із укором, но ніжно сказано.. Но такого голосу я не чула. Скіки жила на світі – не чула. І очей таких не бачила. Я би тепер би роздивилася її наряд, а то в очах моїх я бачила тільки її очі. І замотане так. Лоб у неї. Но лице таке красиве. Таке, як нарисоване лице. Ніс прямий. Уста такі не дуже великі. І так вона говорить.. слова в неї.. ніжно виходять із уст.. І після трьох раз «Я люблю..» вона мені каже: «І Сина Свого молю за сина твого. І Сина Свого молю за сина твого. І Сина Свого молю за сина твого.» А потом в кінці каже: «А молитись треба за всіх. А молитись треба за всіх» (на «треба» ударяє). І в третій раз: «А молитись треба за всіх». Прижала мене.. Це дев’ять раз вона мені тільки сказала, більш нічого не відповіла мені. Міцно ще притиснула до себе, опустила руки, поклонилась мені низько до землі, три рази. Але очей не відводить і дивиться, дивиться на мене. Взяла коцюбу і задки пішла до воріт – не повернулася – задки пішла до воріт. Но мені так... Ніби пелена з мене.. як ото мішок зліз.. Все те, що боліло, в мене спало. Мені так добре на душі. Кажеться, що.. якби Вона мене не кидала і так тримала в Своїх обіймах. Але коли я вже то не бачу Її ні впереді, ні збоку, ніде… Мене жінки збоку смикають за рукав: «Що це за женщина? Звідкіля вона взялась і куда вона ділась?» Я їм нічого не могла сказати, бо я й сама не знала відповіді звідкіля. Я не спитала, хто вона. В ту минуту мені даже не було ясно. Но ті слова, коли я засипала, я задала тіки перед іконою. Я ті слова сказала три рази, що «Ти не любиш мене». І з таким голосом страшним. Не таким, як Вона мені говорила, ця Жінка. Я три рази, що «Ти не молиш Сина» і три рази, що «не буду, не буду я ні за кого молитись». Але я почула, що молитись треба за всіх. І я прийшла в себе, зрозуміла, що мені треба їхать додому. Яка-то сила мене тягнула додому. Я приїхала.. [..] Якийсь чоловік веде мого сина, у формі воєнній. Син мене обнімає «Мамо!». Коло нього стоїть прапорщик, який його привів. …//

Как одной женщине явилась Богородица

no subject

То что надо

Re: То что надо