![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Записки из украинского дурдома
Ниже приведены записки одной несостояшейся пациентки некой провинциальной психиатрической лечебницы в Украине. Весна 2015 г. Написано на украинском языке. Если вы по-украински не читаете, значит это для вас не актуально. В подобной ситуации требуйте пригласить консула своей страны.
_________________
Я просто звернулась за допомогою в пошуках підходящої для мене роботи… Я просто довірилась особі, яка є психологом… Просто розмовляли і про сьогоднішній стан, і про пережиті в минулому стреси і втрати, думки і бажання… Просто ділилась самим болючим і страшним… Просто казала, що фізично не можу працювати навіть на легких роботах, і тому маю страх як заробити на прожиття далі… Вона просто порадила звернутись за допомогою до психотерапевта, бо підозрює в мене приховану депресію, і можливо окрім різних методик і занять, я потребую ще й антидепресантів. Спочатку йшлося про звернення за консультацією до психотерапевта ПНД в Хмельницькому. Там тупо приїхати з паспортом, нічого в ніяких карточках не пишуть і направлень не треба. Потім на наступний день вона мені дзвонить і починає щось там про те, що якщо звернутись в обласний ПНлікарню (як виявилось вчора там тільки стаціонар!), бо там ніби безкоштовне лікування. І що вона вже зв`залась з однією лікаркою, і вона там мене зустріне і скоординує з дуже добрим і довіреним лікарем. Також розповідала мені пані директорка, що вона кожного року туди не одну людину відправляє і все добре. І говорить зі мною в ласкатєльной формє… Ну якось я подумала що бувають такі людішкі, які люблять і лахи 56-62 розміру називати кофточкамі і штанішкамі… всяке буває… А, і значить для того, щоб поїхати в обласну ПНлікарню, то туди треба направлення від місцевого психітра! Але та пані маніпулювала тим, що психотерапевти то дороге задоволення, а там таки безкоштовна медицина, і тому в моєму випадку це єдиний вихід. Я і правда тоді була в пригніченому стані. Бо почались проблеми на роботі в садочку, і я розуміла що працювати там не буду...
Коротше, йду до психіатра… Ви можете уявити в якому стані я туди йшла? Я своїми ногами йшла до психіатра просити направлення для себе ж в ПНД! Психіатра не виявилось. Був нарколог. Він не міг зрозуміти що я з нього хочу і навіщо мені направлення. І що якщо мені і здається що в мене є проблеми, то легше поїхати на Кам`янецьку, 99 в Хмельницький. Моє відвідування в тому закладі залишиться в тайні і ніде не буде фігурувати. А я як зомбі талдичу що мені сказали що саме туди – в обласну мені потрібно. Він реально не розумів для чого мені те направлення. В перший день він таки не дав мені його. Після вихідних та директорка центру подзвонила наркологу, щось там наговорила, і він далі не розуміючи і не хотячи, довго придумував з яким діагнозом мене туди направити, і чесно не розумів і не хотів його виписувати. Він не один раз запитав, чи правда я сама прошу направлення на лікування там. Я кажу, шо не лікуватись планую, а поки що консультуватись. Так мені пообіцяли. Він таки виписав направлення. Довго листав листки з шифрами і написав ПТСР F 43.1. Ця психолог записала мене в нашій лікарні, щоб лікарняна машина, яка їде в Хмельницький щоб відвезти лікарів на конференцію, то і безкоштовно доставила мене в дурку…
Поки ми ще біля нашої лікарні чекали на якісь папери, що мали водієм передати в обласну, то нарколог ходив кругами і поглядав на машину. Вже коли ми мали рушати, він відкрив двері в машину і дивлячись на мене каже: «Ти таки їдеш? Не відпускай водія, скажи хай почекає» … Ми поїхали. Виявилось що лікарі в дурці також були на конференції. Водій зразу ж вирішив їхати додому. Показав мені звідки добиратись автостопом до мого міста. Я була з двома невеличкими пакетами речей. Бо якби мені говорилось, що можливо прийдеться затриматись там на пару днів. Взяла мінімум речей, ліки, пару роздрукованих «книжок», мильнорильне, тому і вийшло два пакетики. Я на голубом глазу пішла в приймальне відділення. Там заповнили потрібні папери, викликали якусь лікарку, вона почала заповняти історію хвороби далі, задавала купу питань і правда не дуже розуміла якого фіга я сюди приперлась. Та пані лікарка з якою домовилась психологічка була на конфереції, і тому одна старенька лікарша мене перехватила. Направила у 18 відділення. Там психосоматичне відділення, в ньому бувають люди з легкими неврозами, депресіями і т.ін. Я правда сама не дуже розуміла нафіга я туди прусь. Тим більш, я правда, не сильно бачу в собі якісь зміни. Ну да, життя останніх років, стреси і всі події добряче мене підкосили і змінили. Але то життя, досвід, вік. Я опиралась на це… Але довірилась і повірила цій особі, що зветься "психологом", і добряче за це заплатила… (((
Попленталась я до 18 відділення. Йду, любуюсь природою. Там дуже гарне місце і краєвиди чудові. Дитячий майданчик за «сєткою» - високою огорожею, зачиненою на замок. Там гуляють дітки… психічно хворі… різново віку… і різної важкості… Далі, дерева, лавки, клумби. Я собі роздумую, що якщо і затримаюсь тут на пару днів, то хоч є де погуляти і подихати. На вікнах грат немає. Вхідні двері відкриті навстіж. Мені показали де магазин і аптека. Нічто нє прєдвєщало бєди… Коли дійшла до дверей, то тільки й встигла відповісти на дзвінок психологині, чи я добралась і чи все добре. Я подумала що вже як буду в палаті, то віддзвонюсь всім своїм, що в мене все ок. Люди які були у цьому відділенні адекватні (я про хворих), при пам’яті, просто було видно, що вони трохи втомленні… Усіх привозили рідні, залишали розписки і дозволи (як виявилось там тримають від 20 до 100 днів!) Медперсонал трохи дивувало, що я сама здалась. А я просто навіть не здогадувалась на скільки там все "не так" і дуже специфічно... Дуже мало спільного з порядками в звичайних лікарнях. Коротше, в порозі мене зустрічає медсестра і повертає назад в прийомне відділення, бо щось там ще хочуть спитати, і щось там забули. Ну, я спокійно валю назад. Правда на підборах майже в 10 см і з двома пакетами, та ще й мене трохи закачало в машині, але поплелась. Це ж дурка. Спорити не можна.) На прийомному сидить все та ж сама старенька лікарка і ще якась блондініста пані в білому халаті. І вона якось так агресивно починає до мене чіплятись і задавати якісь дурнуваті питання. Потім вони обоє почали мене запевняти, що я чую голоси… в мене бувають провали в пам"яті… я планую суїцид… і взагалі, вони мене бояться залишати в тому відкритому відділенні, бо вдруг я собі шось зроблю, і тому вирішили перевести мене в інше під № 4!!!!
Тут я розумію, що щось не те… Пролетіла підозра, чи не є ота молодша лікарка саме тою, з якою зв’язувалась психологічка… Також приходить усвідомлення, що я в дурці, сама, мене в чомусь підозрюють, і що все що я буду казати і робити, може бути використане проти мене. Що мою поведінку і слова, вони можуть витолковувати через призму тієї інфи, про яку я не знаю, але тільки здогадуюсь... Потім просять вийти на коридор. Там медсестри з прийомного кажуть зайти в інший кабінет, де мають дещо записати. Саме цікаве, що спочатку вони дуже спокійно і по доброму до мене ставились, а після мого другого повернення, одна з них гарчати почала, дивитись якось з брезгливістю, і тільки пальцем тикати куди і що маю робити… здогадуюсь що щось не те, але бачила санітарів на вході, бачила як вони кількох чоловіків приводили, бачила в них електрошокери і зрозуміла що я попала. Але подумала що зараз заповнять папери, і я вийду і подзвоню комусь з своїх. Не тут то було… Коли я зайшла в інший кабінет, та злюча медсестра почала в різкій формі вимагати показати все цінне, що в мене є. Вона навіть коли почула що ключі дзенькнули, то сказала покласти на стіл. Ніби то описати все це. Забрала смарт, зарядне, гаманець, перерахувала банківські картки і гроші, забрала всі 8 ключів (від дому і роботи). Записала все те в зошит і… ні, не віддала мене, а згребла все собі в кишеню. Потім вона стала в дверях і стояла там не випускаючи мене поки не прийшла санітарка з 4 відділення… Я зрозуміла що попала. І що вони нічого мені не будуть пояснювати. А будь які мої пояснення можуть витолкувати як один з проявів відхилень… Я почала просити смарт, щоб хоч дитині подзвонити і сказати, що я добралась і вже на місці. Ну, звичайно я б дзвонила або сестрі, або священнику. Вони сказали, що в тому відділенні це забороняється. Точніш, можуть дати подзвонити тільки з дозволу лікаря, якщо він вважатиме, що мені це не зашкодить!!! Спроби пояснити, що я поки що не у відділенні, були марні.. І повела мене санітарка в відділення… Я знала що в психіатричних лікарнях немає ручок на дверях… тепер я це ще й бачила… а ще високі забори з металевої сітки… і вузесенькі майданчики для прогулянок... під стінами відділення стояли лавки… всі вікна і двері були зачинені…
Мене привели в сестринську. Прискакала якась молода коза. Виявилось що вона завідуюча відділенням. Пробувала зі мною говорити, а я чесно не уявляла, що їм казати. Я просила їх сказати, що їм там в історії написали? Чому змінилось ставлення до мене? Чому мене привези в це закрите відділення? Вона казала, шо в них тут мені буде добре, в них тут "харашо", і лікар в мене буде чоловік (дяка Богу за нього). Потім мене завели в ординаторську. Там була ще якась старенька лікарка. Приємна жінка (мені сподобалась) і офігєнний мужик за 50)) Саме цікаве, що і він і та старша лікарка (нажаль, не пам’ятаю, як звуть) зразу ж сказали ЩО я тут роблю, я не їх пацієнт, якби в райцентрі був на прийомі психіатр, а не нарколог, то він би в житті мене сюди не направив, і вобше, мене хоча б повернути в 18 (психосоматичне) відділення. Але завідувачка дивилась в якісь бумаги і казали що за мною треба понаблюдати, і вобше я цікавий випадок, і вдруг це я тільки так виглядаю, а по ходу в мене виявиться скритий псіхоз?!
Сказати шо я була в шоці, то нічого не сказати. Мої думки були як табун коней. Я старалась обдумати стиль своєї подальшої поведінки, бо розуміла, що не маю правда дати слабинку і зіграти їм на користь чи буду мовчати і не реагувати – скажуть, шо в ступорі, ушла в сєбя, і чим небудь напічкають. Або якщо почну пред’являти претензії і возмущатись – ввалять якогось заспокійливого. В них саме у відділенні була якась важна комісія з перевіркою. Коли комісія пішла, лікарі почали вирішувати, в яку палату мене покласти. Мій лікар, Іван Васильович, сказав що у «віп» - тобто, першу. Завідувачка почала співати про 4-ту. Потім ніби засумнівалась, безпардоно обміряла мене з ніг до голови і сказала: «Виглядає ніби чистою. Але хай буде в 4»!!!!!! Мені! В очі! Прийшли санітарки і повели мене з адмінкоридору з кабінетами і маніпуляційними до відділення…
В палаті було 12 жінок! Я стала 13-ю... Коли я почала розкладати речі, бо мала перевдягтись, то мене викликали знову в ординаторську. І все це під конвоєм санітарки. там були всі ці троє лікарів. Завідувачка крутила в рукай мій смарт і шарилась там… (маю надію, що на сайти не лазила. А всього лише в списку контактів…) Вона хотіла знайти когось з рідних. Але в мене там тільки імена, а не статуси. Тому попросила сказати їх номер моєї сестри, в якої моя дитина, щоб вияснити деякі подробиці про мене. Я дала номер і відключила смарт, віддала лікарці, і мене повели назад у відділення… Ви знаєте, що відчуваєш, коли за тобою захлопуються двері без ручки, а ти залишаєшся в повному відділенні психічно важко хворих жінок?! Це було якраз таке особливе важке відділення. Що вони плели моїй сестрі, я могла тільки здогадуватись. Я тільки не могла зрозуміти на підставі чого. Що і звідки вони взнали про мене такого? (( Поки я давала номер телефону, то в палаті санітарка перерила всі мої речі, білизну… все! Нічим не брезгували. Забрали ліки (і діаформін, і лоратадін, і ібупрофен) залишили тільки інгалятор. Забрали мою особисту чашку (бо вона виявилась керамічна, а значить її можна розбити і когось або себе зарізати – то мені вже хворі розповіли пізніше), забрали «роздуми Бітті» - це читання з 12 кроків, і забрали ту роздруковку, що ти, Юльця, мені кинула.
Забрали навіть маленьке дзеркальце (хоча в інших я бачила що були)
І я залишилась одна в палаті серед 12 психічно хворих жінок… У відділенні де не один десяток психічно важкохворих жінок різного віку і діагнозів… Я правда не хочу навіть щоб вам таке снилось…
На сьогодні поки все. Я справді дуже втомилась. Бо пригадуючи ті приниження, знову переживаю стрес. Там я була для всіх однією з …
Продовження тексту див. у коментах
_________________
Я просто звернулась за допомогою в пошуках підходящої для мене роботи… Я просто довірилась особі, яка є психологом… Просто розмовляли і про сьогоднішній стан, і про пережиті в минулому стреси і втрати, думки і бажання… Просто ділилась самим болючим і страшним… Просто казала, що фізично не можу працювати навіть на легких роботах, і тому маю страх як заробити на прожиття далі… Вона просто порадила звернутись за допомогою до психотерапевта, бо підозрює в мене приховану депресію, і можливо окрім різних методик і занять, я потребую ще й антидепресантів. Спочатку йшлося про звернення за консультацією до психотерапевта ПНД в Хмельницькому. Там тупо приїхати з паспортом, нічого в ніяких карточках не пишуть і направлень не треба. Потім на наступний день вона мені дзвонить і починає щось там про те, що якщо звернутись в обласний ПНлікарню (як виявилось вчора там тільки стаціонар!), бо там ніби безкоштовне лікування. І що вона вже зв`залась з однією лікаркою, і вона там мене зустріне і скоординує з дуже добрим і довіреним лікарем. Також розповідала мені пані директорка, що вона кожного року туди не одну людину відправляє і все добре. І говорить зі мною в ласкатєльной формє… Ну якось я подумала що бувають такі людішкі, які люблять і лахи 56-62 розміру називати кофточкамі і штанішкамі… всяке буває… А, і значить для того, щоб поїхати в обласну ПНлікарню, то туди треба направлення від місцевого психітра! Але та пані маніпулювала тим, що психотерапевти то дороге задоволення, а там таки безкоштовна медицина, і тому в моєму випадку це єдиний вихід. Я і правда тоді була в пригніченому стані. Бо почались проблеми на роботі в садочку, і я розуміла що працювати там не буду... Коротше, йду до психіатра… Ви можете уявити в якому стані я туди йшла? Я своїми ногами йшла до психіатра просити направлення для себе ж в ПНД! Психіатра не виявилось. Був нарколог. Він не міг зрозуміти що я з нього хочу і навіщо мені направлення. І що якщо мені і здається що в мене є проблеми, то легше поїхати на Кам`янецьку, 99 в Хмельницький. Моє відвідування в тому закладі залишиться в тайні і ніде не буде фігурувати. А я як зомбі талдичу що мені сказали що саме туди – в обласну мені потрібно. Він реально не розумів для чого мені те направлення. В перший день він таки не дав мені його. Після вихідних та директорка центру подзвонила наркологу, щось там наговорила, і він далі не розуміючи і не хотячи, довго придумував з яким діагнозом мене туди направити, і чесно не розумів і не хотів його виписувати. Він не один раз запитав, чи правда я сама прошу направлення на лікування там. Я кажу, шо не лікуватись планую, а поки що консультуватись. Так мені пообіцяли. Він таки виписав направлення. Довго листав листки з шифрами і написав ПТСР F 43.1. Ця психолог записала мене в нашій лікарні, щоб лікарняна машина, яка їде в Хмельницький щоб відвезти лікарів на конференцію, то і безкоштовно доставила мене в дурку…
Поки ми ще біля нашої лікарні чекали на якісь папери, що мали водієм передати в обласну, то нарколог ходив кругами і поглядав на машину. Вже коли ми мали рушати, він відкрив двері в машину і дивлячись на мене каже: «Ти таки їдеш? Не відпускай водія, скажи хай почекає» … Ми поїхали. Виявилось що лікарі в дурці також були на конференції. Водій зразу ж вирішив їхати додому. Показав мені звідки добиратись автостопом до мого міста. Я була з двома невеличкими пакетами речей. Бо якби мені говорилось, що можливо прийдеться затриматись там на пару днів. Взяла мінімум речей, ліки, пару роздрукованих «книжок», мильнорильне, тому і вийшло два пакетики. Я на голубом глазу пішла в приймальне відділення. Там заповнили потрібні папери, викликали якусь лікарку, вона почала заповняти історію хвороби далі, задавала купу питань і правда не дуже розуміла якого фіга я сюди приперлась. Та пані лікарка з якою домовилась психологічка була на конфереції, і тому одна старенька лікарша мене перехватила. Направила у 18 відділення. Там психосоматичне відділення, в ньому бувають люди з легкими неврозами, депресіями і т.ін. Я правда сама не дуже розуміла нафіга я туди прусь. Тим більш, я правда, не сильно бачу в собі якісь зміни. Ну да, життя останніх років, стреси і всі події добряче мене підкосили і змінили. Але то життя, досвід, вік. Я опиралась на це… Але довірилась і повірила цій особі, що зветься "психологом", і добряче за це заплатила… (((
Попленталась я до 18 відділення. Йду, любуюсь природою. Там дуже гарне місце і краєвиди чудові. Дитячий майданчик за «сєткою» - високою огорожею, зачиненою на замок. Там гуляють дітки… психічно хворі… різново віку… і різної важкості… Далі, дерева, лавки, клумби. Я собі роздумую, що якщо і затримаюсь тут на пару днів, то хоч є де погуляти і подихати. На вікнах грат немає. Вхідні двері відкриті навстіж. Мені показали де магазин і аптека. Нічто нє прєдвєщало бєди… Коли дійшла до дверей, то тільки й встигла відповісти на дзвінок психологині, чи я добралась і чи все добре. Я подумала що вже як буду в палаті, то віддзвонюсь всім своїм, що в мене все ок. Люди які були у цьому відділенні адекватні (я про хворих), при пам’яті, просто було видно, що вони трохи втомленні… Усіх привозили рідні, залишали розписки і дозволи (як виявилось там тримають від 20 до 100 днів!) Медперсонал трохи дивувало, що я сама здалась. А я просто навіть не здогадувалась на скільки там все "не так" і дуже специфічно... Дуже мало спільного з порядками в звичайних лікарнях. Коротше, в порозі мене зустрічає медсестра і повертає назад в прийомне відділення, бо щось там ще хочуть спитати, і щось там забули. Ну, я спокійно валю назад. Правда на підборах майже в 10 см і з двома пакетами, та ще й мене трохи закачало в машині, але поплелась. Це ж дурка. Спорити не можна.) На прийомному сидить все та ж сама старенька лікарка і ще якась блондініста пані в білому халаті. І вона якось так агресивно починає до мене чіплятись і задавати якісь дурнуваті питання. Потім вони обоє почали мене запевняти, що я чую голоси… в мене бувають провали в пам"яті… я планую суїцид… і взагалі, вони мене бояться залишати в тому відкритому відділенні, бо вдруг я собі шось зроблю, і тому вирішили перевести мене в інше під № 4!!!!
Тут я розумію, що щось не те… Пролетіла підозра, чи не є ота молодша лікарка саме тою, з якою зв’язувалась психологічка… Також приходить усвідомлення, що я в дурці, сама, мене в чомусь підозрюють, і що все що я буду казати і робити, може бути використане проти мене. Що мою поведінку і слова, вони можуть витолковувати через призму тієї інфи, про яку я не знаю, але тільки здогадуюсь... Потім просять вийти на коридор. Там медсестри з прийомного кажуть зайти в інший кабінет, де мають дещо записати. Саме цікаве, що спочатку вони дуже спокійно і по доброму до мене ставились, а після мого другого повернення, одна з них гарчати почала, дивитись якось з брезгливістю, і тільки пальцем тикати куди і що маю робити… здогадуюсь що щось не те, але бачила санітарів на вході, бачила як вони кількох чоловіків приводили, бачила в них електрошокери і зрозуміла що я попала. Але подумала що зараз заповнять папери, і я вийду і подзвоню комусь з своїх. Не тут то було… Коли я зайшла в інший кабінет, та злюча медсестра почала в різкій формі вимагати показати все цінне, що в мене є. Вона навіть коли почула що ключі дзенькнули, то сказала покласти на стіл. Ніби то описати все це. Забрала смарт, зарядне, гаманець, перерахувала банківські картки і гроші, забрала всі 8 ключів (від дому і роботи). Записала все те в зошит і… ні, не віддала мене, а згребла все собі в кишеню. Потім вона стала в дверях і стояла там не випускаючи мене поки не прийшла санітарка з 4 відділення… Я зрозуміла що попала. І що вони нічого мені не будуть пояснювати. А будь які мої пояснення можуть витолкувати як один з проявів відхилень… Я почала просити смарт, щоб хоч дитині подзвонити і сказати, що я добралась і вже на місці. Ну, звичайно я б дзвонила або сестрі, або священнику. Вони сказали, що в тому відділенні це забороняється. Точніш, можуть дати подзвонити тільки з дозволу лікаря, якщо він вважатиме, що мені це не зашкодить!!! Спроби пояснити, що я поки що не у відділенні, були марні.. І повела мене санітарка в відділення… Я знала що в психіатричних лікарнях немає ручок на дверях… тепер я це ще й бачила… а ще високі забори з металевої сітки… і вузесенькі майданчики для прогулянок... під стінами відділення стояли лавки… всі вікна і двері були зачинені…
Мене привели в сестринську. Прискакала якась молода коза. Виявилось що вона завідуюча відділенням. Пробувала зі мною говорити, а я чесно не уявляла, що їм казати. Я просила їх сказати, що їм там в історії написали? Чому змінилось ставлення до мене? Чому мене привези в це закрите відділення? Вона казала, шо в них тут мені буде добре, в них тут "харашо", і лікар в мене буде чоловік (дяка Богу за нього). Потім мене завели в ординаторську. Там була ще якась старенька лікарка. Приємна жінка (мені сподобалась) і офігєнний мужик за 50)) Саме цікаве, що і він і та старша лікарка (нажаль, не пам’ятаю, як звуть) зразу ж сказали ЩО я тут роблю, я не їх пацієнт, якби в райцентрі був на прийомі психіатр, а не нарколог, то він би в житті мене сюди не направив, і вобше, мене хоча б повернути в 18 (психосоматичне) відділення. Але завідувачка дивилась в якісь бумаги і казали що за мною треба понаблюдати, і вобше я цікавий випадок, і вдруг це я тільки так виглядаю, а по ходу в мене виявиться скритий псіхоз?!
Сказати шо я була в шоці, то нічого не сказати. Мої думки були як табун коней. Я старалась обдумати стиль своєї подальшої поведінки, бо розуміла, що не маю правда дати слабинку і зіграти їм на користь чи буду мовчати і не реагувати – скажуть, шо в ступорі, ушла в сєбя, і чим небудь напічкають. Або якщо почну пред’являти претензії і возмущатись – ввалять якогось заспокійливого. В них саме у відділенні була якась важна комісія з перевіркою. Коли комісія пішла, лікарі почали вирішувати, в яку палату мене покласти. Мій лікар, Іван Васильович, сказав що у «віп» - тобто, першу. Завідувачка почала співати про 4-ту. Потім ніби засумнівалась, безпардоно обміряла мене з ніг до голови і сказала: «Виглядає ніби чистою. Але хай буде в 4»!!!!!! Мені! В очі! Прийшли санітарки і повели мене з адмінкоридору з кабінетами і маніпуляційними до відділення…
В палаті було 12 жінок! Я стала 13-ю... Коли я почала розкладати речі, бо мала перевдягтись, то мене викликали знову в ординаторську. І все це під конвоєм санітарки. там були всі ці троє лікарів. Завідувачка крутила в рукай мій смарт і шарилась там… (маю надію, що на сайти не лазила. А всього лише в списку контактів…) Вона хотіла знайти когось з рідних. Але в мене там тільки імена, а не статуси. Тому попросила сказати їх номер моєї сестри, в якої моя дитина, щоб вияснити деякі подробиці про мене. Я дала номер і відключила смарт, віддала лікарці, і мене повели назад у відділення… Ви знаєте, що відчуваєш, коли за тобою захлопуються двері без ручки, а ти залишаєшся в повному відділенні психічно важко хворих жінок?! Це було якраз таке особливе важке відділення. Що вони плели моїй сестрі, я могла тільки здогадуватись. Я тільки не могла зрозуміти на підставі чого. Що і звідки вони взнали про мене такого? (( Поки я давала номер телефону, то в палаті санітарка перерила всі мої речі, білизну… все! Нічим не брезгували. Забрали ліки (і діаформін, і лоратадін, і ібупрофен) залишили тільки інгалятор. Забрали мою особисту чашку (бо вона виявилась керамічна, а значить її можна розбити і когось або себе зарізати – то мені вже хворі розповіли пізніше), забрали «роздуми Бітті» - це читання з 12 кроків, і забрали ту роздруковку, що ти, Юльця, мені кинула.
Забрали навіть маленьке дзеркальце (хоча в інших я бачила що були)
І я залишилась одна в палаті серед 12 психічно хворих жінок… У відділенні де не один десяток психічно важкохворих жінок різного віку і діагнозів… Я правда не хочу навіть щоб вам таке снилось…
На сьогодні поки все. Я справді дуже втомилась. Бо пригадуючи ті приниження, знову переживаю стрес. Там я була для всіх однією з …
Продовження тексту див. у коментах
no subject
А скількох таких як я, там могли «підлікувати», і скількох скалічених людей могли звідти випустити з тавром і діагнозом?
Це був страшний досвід. І тепер, коли я чую як хтось говорить про депресії, психологів, психотерапевтів, консультації, або просто жартує про дурку, то мені хочеться сказали: «Люди, не треба. Не треба ні просити допомоги в таких «спеціалістів», ні тим більш жартувати про те, про що нічого не знаєте…»
Звідти я винесла одне, що кожен, КОЖЕН з вас є потенційним клієнтом цього закладу. Просто ще не «підвернувся» привід, щоб вас туди запроторити…