Я не уявляю що то могло бути і чому на мене воно так подіяло, але страшно стає від однієї думки, що зі мною могло статись, і в якому вигляді і стані я могла зустрічати своїх, якби вони приїхали не наступного дня, а десь в понеділок-вівторок, як того хотіла завідуюча. Чи не пускала б я слину, я як деякі у відділенні, прив’язана до ліжка з якимись галюнами та психозом? Що могло б статись зі мною, психічно здоровою людиною, якби мене ще пару днів потримали на «поки що легеньких» ліках, як казав «мій» доктор?
А скількох таких як я, там могли «підлікувати», і скількох скалічених людей могли звідти випустити з тавром і діагнозом?
Це був страшний досвід. І тепер, коли я чую як хтось говорить про депресії, психологів, психотерапевтів, консультації, або просто жартує про дурку, то мені хочеться сказали: «Люди, не треба. Не треба ні просити допомоги в таких «спеціалістів», ні тим більш жартувати про те, про що нічого не знаєте…»
Звідти я винесла одне, що кожен, КОЖЕН з вас є потенційним клієнтом цього закладу. Просто ще не «підвернувся» привід, щоб вас туди запроторити…